LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні

(300), до складу якої входять Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області. Однак інтенсивність процесу творення релігійних громад церкви актуалізувала проблему забезпечення кадрами служителів культу, рівень яких в Україні становить 57,2 %. Здебільшого таку ситуацію, на думку дисертантки, слід пов'язувати з особливостями священства в традиціях католицизму латинського обряду та відносно невеликим періодом функціонування РКЦ в незалежній Україні.

Враховуючи важливість питання ідентифікації РКЦ, окрема увага приділена аналізу чинників, які беруться до уваги дослідниками при визначенні національної домінанти церкви. Як показало дослідження, в основі цієї проблеми лежить неподолане уявлення про РКЦ, як польську спільноту в Україні. Серед найпоширеніших причин такого ототожнення слід виокремити: польськомовність віруючих, генетичний зв'язок з польською національністю, практикування богослужіння польською мовою та нестачу священнослужителів українського походження.

Таким чином, суспільні зміни, що відбулися в Україні зі здобуттям державної незалежності, створили якісно нове підґрунтя для розвитку релігійного життя в країні. А відтак, посприяли відродженню діяльності та реорганізації інституційної мережі РКЦ.

У другому підрозділі – „Розвиток професійної релігійної освіти" – окреслюється мережа освітніх римо-католицьких закладів, аналізується їхня робота, структура та особливості навчального процесу. Відзначається, що тривалий час питання про відновлення діяльності навчальних закладів РКЦ навіть не порушувалося, оскільки ніякої перспективи й шансів на реалізацію не мало. В основному процес активного творення освітньої мережі припадає на 90-ті рр, коли почали відновлювати роботу семінарії, створюватися коледжі теологічної освіти, закладати основу релігійні (богословські) інститути та спеціальні професійні школи. Першими, як виявлено, почали реєструвати статути семінарії, яких нині в Україні нараховується 3. Робота, а відтак і навчання в семінарії мають свої особливості, які характерні виключно закладам такого типу. До відбору студентів, а в подальшому і їх висвячення, попри нестачу на сьогодні в Україні священнослужителів латинського обряду, церква підходить з особливою ретельністю. Така виняткова увага вихованню кандидатів до священства пояснюється високим статусом особи духовного сану, який тривалий час формувався РКЦ у вселенському вимірі. Весь навчальний процес у семінаріях має три етапи (І курс – пропедевтичний, підготовчий, наступні два роки – філософії та чотири – теології). Ступеневий характер має і процес висвячення (лекторат, аколітат, дияконат, священство).

Стосовно функціонування Інститутів релігійних наук, то вони, як правило, є філіями закордонних католицьких університетів, у яких готують, наприклад, світських та богопосвячених магістрів богослов'я, катехетів. З метою здобуття початкової богословської освіти, засвоєння основ християнської дияконії, підготовки мирянських лідерів та мирян-євангелізаторів налагоджено роботу спеціальних шкіл. Найвідомішими з них в Україні є Францисканська школа євангелізації, Школа християнського життя і євангелізації, Школа апостольства мирян ім. С. Шульмінського. Проведений аналіз навчальних програм та характерних особливостей закладів вищезгаданих типів, дозволив зробити висновки про високий рівень надання професійної релігійної освіти із необхідним урахуванням вимог часу (зв'язок з життям), що забезп ечує її ефективність.

У третьому підрозділі – „Місії та організації соціального служіння церкви" – розглядається формування доброчинної системи та основні напрями соціальної допомоги, яка надається відповідними римо-католицькими місіями та організаціями. Простежено, що низка благодійних проектів церкви, зокрема конститутивної доброчинної місії „Карітас-Спес", здійснюється за підтримки закордонних „Карітасів", у тому числі дієцезіальних, партнерських організацій „Renovabis", „Kirche in not", „Regina Pacis" та інших закордонних служб допомоги. Зупиняючись на висвітленні проектів та напрямів допомоги, що спрямовані на подолання соціально-економічних проблем держави, авторка позитивно оцінює підхід місії у наданні допомоги. З огляду на те, що вона є не державною, а релігійною організацією, місія не концентрується лише на своїх одновірцях, не робить жодних обмежень на етнічність чи національність потребуючого, ані на релігійну приналежність. На основі аналізу соціальних проектів з'ясовано, що їм притаманний всеохоплюючий характер. При цьому проекти, маючи широкий спектр допомоги, направлені на подолання не лише матеріальних труднощів, а й на забезпечення духовного розвитку та спроможності самостійно долати труднощі. Основний масив харитативних проектів спрямований на підтримку дітей, важкохворих та малозабезпечених. Окрема робота ведеться в напрямку допомоги особам похилого віку, боротьби з суспільною ізоляцією в'язнів, соціальної інтеграції залежних від алкоголю та наркозалежних, подолання проблеми торгівлі людьми, сексуального рабства, безробіття. Загалом, відштовхуючись від наявних доброчинних заходів, авторка виокремлює територіальні (місцеві) проекти, що покликані вирішувати проблеми, певним регіонам, специфічні та широкомасштабні.

З'ясовано, що поряд з конститутивної місією „Карітас-Спес" та її регіональними центрами і відгалуженнями, до благодійної роботи залучені спеціально створені Фонди допомоги, чернечі чини та загромадження, заклади освіти, а також останнім часом спостерігається активне залучення світських осіб (волонтерів). Простежується передислокація на дещо новий формат допомоги, а саме допомоги порадою та співчуттям. Окрім того, виявлено участь РКЦ у спільних соціально значущих проектах з УГКЦ, протестантськими спільнотами та державою.

Отже, на основі здійсненого дослідження, можна стверджувати, що РКЦ зробила значний внесок у розвиток доброчинної діяльності, що вказує на залученість церкви до вирішення соціальних проблем країни.

У третьому розділі – „РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ" – аналізується участь РКЦ у суспільно-політичних процесах та розглядаються основні проблеми державно-церковного характеру, які продовжують залишатися актуальними для усіх християнських церков та релігійних організацій України.

У першому підрозділі – „Регулювання державно-церковних відносин" – досліджується характер взаємовідносин РКЦ з державою. Показано, що проголошення незалежності України відкрило можливості релігійним організаціям вільно здійснювати душпастирську діяльність та офіційно реєструвати свої парафії. Серед іншого, позитивним змінам у релігійній сфері посприяло нове законодавство, яке регламентувало характер відносин держави