LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні

і церкви в поліконфесійній країні, визначивши чіткі параметри взаємовідносин. Виявлено, що нове українське законодавство не обмежує права створення релігійних організацій лише особами, які мають українське громадянство, і не вимагає, щоб керівниками церков були лише громадяни України. А це, створюючи додаткові можливості, сприяє процесу формування мережі РКЦ.

Зроблено висновок про те, що центральною проблемою державно-церковних відносин виступає питання повернення церковного майна та культових приміщень, ліквідованих попередньою системою. Окрім того, виявлено, що недостатнє вирішення цього питання часто зумовлює виникнення та загострення міжконфесійної ворожнечі. Показано, що з метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напруженості на міжконфесійному майновому ґрунті, органами виконавчої влади було проведено низку заходів. Зокрема, систематично організовувалися спільні зустрічі представників РКЦ та обласних адміністрацій, видавались укази, спеціальні документи і меморандуми, які були покликані розв'язати проблему розподілу майна. Однак при об'єктивному підході до розгляду рівня співпраці РКЦ і держави стає очевидним, що попри якісно нові умови функціонування означеної церкви в Україні, існує ще чимало труднощів, які потребують нагального вирішення.

У другому підрозділі – „Позиція церкви під час парламентських і президентських виборів" – дисертантка аналізує ставлення та досліджує рівень активності РКЦ у передвиборчих процесах країни. Аналіз цієї проблеми показав, що нині РКЦ, на відміну від попередніх століть, не бере на себе тягар сталого опікуна держави, а тому свою роль у суспільно-політичних процесах вбачає не в диктаті та втручанні, а у своєрідній корекції. Натомість, за обов'язок церква вважає виховання свідомого громадянина, активно залученого до соціально-політичного життя країни. Таким чином, спостерігається швидше настановча функція РКЦ у політичних виборах, аніж активно діюча, що регулюється відповідними документами релігійної інституції. Зокрема, розгляд окремих положень (тих, які мають відношення до проблеми) „Кодексу Канонічного Права" та „Душпастирської конституції про Церкву в сучасному світі", дозволив зробити висновок про існування чітких обмежень прав духовенства в суспільно-політичній царині. Окрім того, обмеження існують і в чинному законі „Про свободу совісті та релігійні організації" та в інших державних документах.

Виявлено, що позиція РКЦ цілком відповідала регламентованим настановам та рекомендаціям вищеозначених документів. Дотримуючись підкресленої позиції нейтралітету та не втручаючись у сферу, що не входить у безпосередню компетенцію церкви, римо-католицьке духовенство продемонструвало повагу до права вільного вибору. Позатим, проведене дослідження не дозволяє твердити, що РКЦ відсторонена від суспільно-політичних проблем, навпаки, виявлено підтримку, яка є близькою церкві.

Проаналізувавши ряд наявних Звернень до народу України, з'ясовано, що всі вони мали декларативний характер, в яких чітко прослідковується оцінка передвиборчих подій. Помітна також наявність рекомендаційних положень, пов'язаних з дотриманням морально-етичних принципів, при цьому виключаються будь-які агітаційні моменти. На основі отриманих результатів дослідження, дисертантка висуває тезу про те, що нейтральна, але не байдужа позиція РКЦ у передвиборчих процесах країни зрештою виявилась найоптимальнішим варіантом присутності церкви в таких аспектах політичного життя країни.

У четвертому розділі –„РОЗГОРТАННЯ МІСІОНЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬ-НОСТІ РКЦ" – визначаються пріоритетнінапрями євангелізації та виокремлюються фактори міжконфесійних суперечностей.

У першому підрозділі – „Місіонерство РКЦ у контексті зовнішньо-церковної євангелізації" – простежується розгортання місіонерської діяльності РКЦ, досліджуються особливості її євангелізації.

Простежується, що місіонерською діяльністю в Україні зайняті, головним чином, чернечі ордени та загромадження. Зокрема, існують загромадження, засновані саме з метою місіонерства. Окрім того, для удосконалення проповідницької роботи діє керигматична Францисканська школа євангелізації, яка здійснює підготовку до практичної євангелізації, Школа євангельського та християнського життя „Missio Christi", а також Об'єднання католицького апостольства. Поширеною є практика створення при парафіях християнських таборів та молодіжних християнських центрів.

Як виявлено, в українському законодавстві існує чітке обмеження діяльності закордонних проповідників та місіонерів – вони можуть займатися релігійною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, які їх запрошують, і за погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації. Станом на 1 січня 2006 р. за релігійною візою для виконання священицьких функцій, проповідництва та місіонерства країну відвідало 3414 іноземців, з них 2785 – з метою міжцерковної співпраці та участі в євангелізаційних заходах, від загальної кількості яких 556 – представники РКЦ.

Аналіз євангелізаційної роботи РКЦ показав, що проповідування здійснюється на двох рівнях – парафіяльному і позапарафіяльному. Крім традиційних форм євангелізації, репрезентованих в організації культурно-просвітницьких заходів, використовуються засоби, що найбільше відповідають сутності сучасної людини. Однією із таких форм є використання ЗМІ. При цьому помітним є те, що всі вони мають тенденцію до постійного оновлення, поєднання традиційних підходів і залучення інноваційних елементів. Окрема увага авторки присвячена й таким методам, як євангелізація еліти, євангелізація милосердям, просвітницька діяльність, розглядаються особливості проведення євангелізаційної роботи серед ув'язнених.

На основі викладеного та проаналізованого матеріалу підрозділу, робиться висновок про потужний потенціал РКЦ, спрямований на пропагування християнських принципів життя. Дисертантка робить висновок, що підхід до відбору методів та форм євангелізації, зокрема зовнішньо-церковної, відповідають вимогам часу, які спроможні найефективніше і в найкоротший час залучити якнайбільшу частину євангелізованих.

У другому підрозділі – „Римо-Католицька церква в Україні як суб'єкт міжконфесійних суперечностей" – розглядаються основні проблеми та чинники, які породжують виникнення суперечностей на міжконфесійному ґрунті. Проведений у підрозділі аналіз приводить до висновку, що міжконфесійні суперечності, як правило, мають історичні, теологічні, культурні, політичні та психологічні передумови, що утруднюють відкритість та налагодження повноцінного діалогу між усіма християнськими церквами, гальмуючи розвиток міжцерковного екуменізму. Характеризуючись здебільшого