LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Особливості та тенденції поширення і розвитку новітніх християнських течій в Україні

шукати нових способів впливу на свою паству. З іншого боку, очевидно, що неохристиянські релігійні місії абсолютно не сприяють формуванню в населення України державницьких настроїв, національної ідеї та почуттів, оскільки переважна більшість літератури і богослужбова мова цих спільнот є російською. Діяльність християнських західних місіонерів повинна була б бути зорієнтованою не на утворення в Україні своїх організаційних структур, а на входження в контекст євангелізаційної роботи традиційних конфесій, допомогу їм у катехизаційній справі, підготовку кадрів для них тощо. Соціальне ж служіння новітніх християнських місій на території України є безперечно позитивним моментом, але лише за умови, якщо воно не стає просто засобом для примноження своїх послідовників.

У підрозділі 4.1 "Новітні християнські течії у контексті державно-церковних відносин та свободи віросповідання" четвертого розділу, який носить назву "Неохристиянські течії у суспільному житті України", проаналізовано стан законодавчої бази в Україні щодо забезпечення свободи совісті та релігій та розкрито питання розвитку взаємовідносин між державою та новітніми християнськими течіями. Неохристиянські конфесії, намагаючись віднайти і зайняти своє місце у суспільному полі України, попри загалом ліберальне законодавство стосовно новітніх релігійних утворень, часто не знаходять порозуміння із владою, особливо на місцях, традиційними церквами, місцевим населенням – іноді через об'єктивні обставини, іноді через пануючі в суспільстві стереотипи. Тому актуальним виглядає як вдосконалення українського законодавства у сфері свободи совісті та релігійних переконань, так і зняття певних стереотипів шляхом об'єктивного дослідження неорелігійних течій і поширення вірогідної інформації серед широких мас населення. Водночас очевидно, що в Україні до сьогодні не здайдено компромісу поміж процесами лібералізації церковно-релігійного життя в умовах глобалізації та необхідністю збереження традиційної національно-релігійної ідентичності. Дисертантом запропоновано ряд пропозицій щодо вдосконалення державної політики стосовно діяльності неорелігійних течій в Україні. Зокрема, необхідно відслідковувати дотримання неорелігійними течіями гарантованих чинним законодавством України прав громадян, традиційних морально-етичних цінностей, толерантних міжконфесійних відносин; проводити просвітницьку діяльність, зокрема інформування громадськості про неорелігійні течії та рухи, видання відповідної наукової та навчальної літератури, яка б об'єктивно висвітлювала історію, віровчення та культову практику новітніх релігійних об'єднань. Подібно до ряду європейських держав, варто було б увести часовий ценз для реєстрації релігійних об'єднань, а також впровадити в практику зустрічі з керівниками новітніх утворень та закордонними місіонерами, під час яких знайомити їх з чинним законодавством України про свободу совісті та релігійні організації, національно-культурними та релігійними традиціями українського народу тощо.

У підрозділі 4.2 "Неохристиянські церкви як суб'єкт міжконфесійних суперечностей" розглянуто неохристиянські церкви як суб'єкт міжконфесійних конфліктів та проаналізовано основні аспекти протистояння по лінії "традиційних" – "нетрадиційних" церков. Наступальний характер місіонерської діяльності, політика прозелітизму, незвичний характер молитовних зібрань неохристиянских течій тощо викликають негативне ставлення з боку всіх без винятку традиційних церков України. Вони стали на позиції принципового несприйняття неохристиянських напрямків, про що свідчить конфесійна періодика та непоодинокі висловлювання перших осіб Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату та інших християнських конфесій. Заклики ієрархів традиційних церков заборонити діяльність т. зв. "сект" не тільки не дадуть бажаного результату, а й сумнівні з точки зору міжнародного права та суперечать українським конституційним принципам свободи віросповідання. Водночас, враховуючи суспільну активність ряду неохристиянських церков, нарощування ними місіонерської діяльності, а також безкомпромісну позицію традиційних конфесій та нейтральне українське законодавство у цій сфері, можна прогнозувати, що в найближчому майбутньому конфлікт по лінії "традиційні" - "нетрадиційні" церкви не буде вичерпано. Тому актуальним виглядає як вдосконалення українського законодавства у сфері свободи совісті та релігійних переконань у напрямку впровадженння механізмів та важелів захисту традиційних цінностей національно-релігійної ідентичності, так і зняття певних пануючих у суспільстві стереотипів шляхом об'єктивного дослідження неорелігійних течій і поширення вірогідної інформації серед широких мас населення.

Дисертацію завершують висновки, в яких узагальнено результати дослідження.

Релігійна свобода й усунення бар'єрів на шляху поширення релігійних ідей і вірувань поставили Україну в 90-х рр. ХХ – на початку ХХІ ст. у ситуацію релігійного різноманіття. Переважно як результат діяльності західних місіонерів на конфесійній карті України з'явились різного роду новітні релігійні течії, найчисельнішими з яких стали неохристиянські. Причини поширення в Україні неорелігій взагалі і неохристиянських течій зокрема лежать у трьох різних площинах. По-перше, відіграли свою роль загальносвітові тенденції і процеси, що набули поширення з другої половини ХХ ст., зокрема процеси глобалізації та демократизації світової спільноти, які зробили вільним доступ до нових релігій. По-друге, це українські суспільні реалії, які склалися після здобуття Україною незалежності, зокрема девальвація системи цінностей радянського режиму і духовний вакуум, що утворився в результаті, який відразу почали заповнювати західні місіонери; криза традиційних церков і відсутність активності з боку їхніх проповідників; ліберальне українське законодавство, яке не стояло на заваді напливу представників зарубіжних релігійних організацій. І, по-третє, це привабливість постмодерних християнських форм для певних прошарків українського суспільства, яка пояснюється їх ефективною організацією, стимулюванням членів спільноти на особистісний життєвий успіх, прагматичний підхід до християнських ідей, матеріальне заохочення, спрощеність культу тощо.

З огляду на вказані чинники 90-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст. відзначились динамічним зростанням кількості неохристиянських релігійних громад в Україні. Проте загалом їх доля на українській конфесійній карті поки що залишається невеликою, хоча й зростає з року в рік: від 0,3 % із загальної кількості релігійних громад у 1992 р. до 6 % у 2007 р. Статистика останніх років (2005–2007 рр.) свідчить, що етап масштабного росту мережі