LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Особливості християнської поезії в Західній Україні 20 - 40-х років ХХ століття: мотиви, жанри, поетика (львівська група письменників "Логос")

драми не стільки засобами епічності чи драматизму, а й засобами публіцистичної лірики у формах монологів, безпосередніх звертань до глядачів.

Третій розділ "Духовний світ і жанрова система Мельника-Лімниченка 40-х рр. ХХ століття" присвячений розглядові за жанрами його творчого доробку періоду Другої світової війни і повоєння. Система жанрів, до яких вдавався письменник-скиталець і політичний еміґрант, що принагідно виконував різноманітні душпастирські обов'язки, простежена й осмислена крізь призму структури духовного світу автора. Структура духовного світу трактується за рівнями (світовідчуття, світосприймання, світогляд) і за динамікою та естетичною домінантою поетичного світу (драматизм, цілісність, оптимізм, філософічна зрівноваженість). Спостереження над семантично-жанровими особливостями творчості Мельника узагальнено акцентуються назвами чотирьох параграфів: "Лірика як модель духовного світу поета-скитальця" (3.1); "Балади і твори баладного типу: драматизм християнського світовідчуття" (3.2); "Поеми В.Мельника-Лімниченка: цілісність і оптимізм світосприймання" (3.3); "Есеї і публіцистичні статті В.Мельника: філософсько-світоглядне вивершення й оформлення духовного світу християнина-католика" (3.4).

Тексти ліричних творів В.Лімниченка фіксують різні грані поетового світовідчуття, яке відбивало зміни в його довкіллі і родинному житті. У структуру образного бачення лірика входять спогади про втрачене, моментальні враження від воєнних картин. Циклами з'являються короткі вірші-пастелі, вірші-медитації. Ліричний герой від смутку переходить до самоіронії самітника, що крізь вікно спостерігає за зворохобленим світом. Інколи описові елементи ліричних творів Мельника мають точну "топографічну прив'язку", нагадують дорожні нотатки, така поезія прозора і світла, співзвучна з поетикою францисканізму. Характерними і промовистими з цього погляду є поезії "Вихор", "І знову", "Ранок", "Квіти", "Моє життя", "Рахманний вечір", "Я йду", "Осінь", "Бабине літо".

Три балади Мельника - "Балада про Правду", "Балада про Білі листи", "Балада про Сонце в мості" - свідчать, що в свідомості автора жанр балади був освоєною формою художнього мислення, яке органічно відповідало драматизмові, що все частіше виникав у житті священика. Фабульність, діалоговість, незвичайність, символіка характерні їм при всій умовності ситуацій, покладених в основу цих балад. Виразну баладну структуру має і твір "Партизани", що відбиває реальні події.

Схильність В.Мельника-Лімниченка до циклізації лірики зрештою виявилася в ліричних поемах "Душе моя", "Весілля", "П'ятернею за зорею", "На шляхах бідолах" (остання досі не публікувалася). Вони стали підсумком індивідуального досвіду літератора і роздумів священика-проповідника над сенсом життя, відбили цілісність та оптимізм християнського світосприймання українця-еміґранта, який вірив в історичне післанництво українського народу. В.Мельник-Лімниченко зробив водночас вдалу спробу осмислити колективний досвід, історичний шлях своєї нації. Поема була для нього тим жанром, який відповідав світосприйманню, що спиралося на історичну ретроспекцію і містичне осяяння, внаслідок чого поеми об'єднали, звели в цілісність усі мотиви, апробовані в ліриці, баладах, проповідях, публіцистичних виступах.

Під час війни В.Мельник знову почав писати художньо-публіцистичні есеї. Перші спроби опанувати цим жанром він зробив ще у 20-х роках, перекладаючи притчі Й.Єрґензена і пишучи власні поезії в прозі. Його есеї, маючи всі прикмети поезії в прозі - образно-емоційну наснаженість, ритміко-інтонаційну напругу, - розгортали основні мотиви поезій автора, святого Письма, але переважно поставали на ґрунті достовірних життєвих ситуацій, конкретних вражень. Одначе все в них підпорядковувалося рецептивно-наративній стратегії, розрахованій на вражальний естетичний ефект катарсичного характеру (осудити гріх, навіяти потяг до покаяння, до самоочищення тощо). Есеї о.Василя Мельника за поетикою нагадують псалми, хоча тільки окремі з них є індивідуальними авторськими молитвами ("Ахіллева п'ята", "Поможи мені!..", "Радосте моя!.."). Більшість з них пронизана марійним лейтмотивом.

Дисертант вважає, що поетика есеїв Мельника-письменника збігається з риторикою Мельника-проповідника; ці твори були перехідною ланкою від його художньої творчості до власне публіцистики, яка домінувала в останні роки життя автора (книги "Українські хрестоносці", "Релігія і життя", "Післанництво українського народу" (1948-1949 рр.). Публіцистика ж була відповіддю душпастиря-письменника на запити часу, на злобу дня, відповідно до потреб молоді, яка не мала вищої освіти й опинилася в ситуації переоцінки всіх цінностей. Василь Мельник постійно виступав проти доктринального матеріалізму, відстоюючи ренесанс християнізму і дівінізацію життя. Міркування про "християнський волюнтаризм", що спирається на філософію персоналізму, проливають яскраве світло на розуміння творчого методу письменника, можуть сприйматися як філософський коментар до багатьох його віршів та есеїв. Публіцистичні праці В.Мельника стали вивершенням духовного світу проповідника, мислителя і митця саме на теоретично-світоглядному рівні: прояснивши світовідчуття і світосприймання автора художніх творів, його публіцистика систематизувала і текстуально зафіксувала систему переконань активного логосівця, творця християнської духовної культури.

У четвертому розділі "Спільне та відмінне в поетичних світах членів "Логосу" завершується розкриття теми дисертації в цілому, тому тут характеризується поезія Степана Семчука в світлі концепції християнсько-католицької літератури (4.1.), зіставляється інтимна лірика О.Моха (Петрійчука), Г.Лужницького (Меріяма) та В.Мельника (Лімниченка) (4.2.) і визначається місце поезій логосівців на тлі християнської традиції в українській літературі (4.3.).

Спадщина С.Семчука (11 поетичних збірок, книжка біблійних оповідань, три монографії з історії церкви, історико-літературні та етнографічні дослідження) лише частково входить в обсяг теми реферованої дисертації, тому дисертант аналізує тільки три збірки: "Метеори" (1924), "Воскресення. Пісні зриву" (1927), "Фанфари" (1931). Із їх аналізу зроблено висновок, що С.Семчук у перших своїх збірках проявився передусім як політичний мислитель, котрий намагався за умов іноземного поневолення рідних земель будь-якими засобами донести свої переконання до читачів. Як богослов, він обирав своєрідну мову, зрозумілу для побожних людей - біблійні мотиви, християнську символіку, однак, на відміну від В.Мельника-Лімниченка, рідше використовував фольклорні моделі, традиційні віршові метри. Його стихія - тонічна поезія, ораторські інтонації, що проймали образи, збудовані на віддалених асоціаціях або історичних ремінісценціях. Його тексти мають багаті інтертекстуальні виміри. Поезії С.Семчука