LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Острозький традиціоналізм: етимологія української духовності

УДК 1:091:477

С.М. Гуменюк,

аспірантка

(Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне)

Острозький традиціоналізм: етимологія української духовності

Стаття присвячена з'ясуванню етимології української духовності на прикладі полемічного досвіду острозьких книжників традиційного спрямування. Досліджується проблематика, яку порушували Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Клірик Острозький, Василій Суразький, Іов Княгиницький. Основу її складає захист православної християнської традиції в українській культурі, яка і понині має унікальне значення для осмислення усіх процесів державотворчого становлення України.

Розвиток філософської думки в Україні сьогодні важко уявити без духовної спадщини острозького книжництва. Варто сказати, що Острозький культурно-освітній центр не раз ставав полем наукового зацікавлення. Проте досить розлогі і вагомі історіографічні джерела (І.З. Мицько, Я.Д. Ісаєвич, М.П. Ковальський, І. Крип'якевич, А.Д. Новосілецький, Ю. Жаткович, Є.П. Перфецький, В.П. Колосова та ін.) не можуть відтворити усієї напруги світоглядної боротьби, яка розгорнулася в Острозі в період українського Передренесансу та Ренесансу. Тим більше історіографія не може бути єдиною базою для осмислення такого неординарного явища, як острозьке книжництво. Філософський образ епохи окреслений досить повно у працях В.М. Нічик, П.К. Яременка, В.Д. Литвинова, Я.М. Стратій, П.Ю. Сауха, В.С. Горського, П. Кралюка та ін.

Проте кожна епоха, вступаючи у діалог із сучасністю, претендує на те, щоб бути прочитаною заново і таким чином розширити своє інтерпретаційне поле. Отож, маючи на меті дошукатися глибинних основ острозького традиціоналізму, мусимо зважити на те, що, по-перше, він ніколи не ставав предметом окремого філософського дослідження; по-друге, реформаційна ідеологія, у контексті якої висвітлювалася уся філософська творчість того часу, накладала зримий відбиток і на інтерпретацію острозьких книжників традиційного спрямування; по-третє, дилемність світоглядного вибору – Схід чи Захід, викликала сьогодні до життя полемічну культуру України Передренесансної та Ренесансної доби і, зокрема, полемічну творчість українських традиціоналістів. Тим паче, що важливість традиції у філософському полі підкреслює чимало сучасних науковців. Зокрема Є. Андрос, вказуючи на теперішнє кризове становище ідентичності, звертає нашу увагу на "втрату надійних, усталених, раціонально вивірених, освячених традицією життєвозначущих орієнтирів у всьому універсумі людського буття" [1: 194].

Оскільки термін острозький традиціоналізм не має виразного наукового окреслення, мусимо дати йому необхідне у цьому випадку тлумачення. Під українським традиціоналізмом ми розуміємо ту частину острозького книжництва, яка сповідувала православну духовну традицію, маючи її за сутнісне ядро культури, була позначена активним впливом Візантії та Греції і, незважаючи на будь-який тиск, засвідчила вірність своїм ідеям.

Серед традиціоналістів імена Василія Суразького (Малюшицького), Іова Княгиницького, Даміана Наливайка, Клірика Острозького та найбільш відомого українського полеміста Івана Вишенського1, який до 70-х років XVI-го ст. жив у Острозі. Варто згадати і близьку за світоглядною позицією, а також за регіоном проживання мало досліджену постать Віталія з Дубна.

Феномен українського традиціоналізму в контексті острозького книжництва донині залишається відкритою темою для дослідників, які прагнуть відшукати у ньому потенційні зародки формування національного образу культури в її автентичному вияві та ствердити її самобутній духовний лик, ґрунтований на православній традиції. І на сьогодні беззаперечним залишається факт культуротворчої невиснажуваності філософії острозьких традиціоналістів, які гідно витримали полеміку з Заходом, ствердивши ціннісний вимір власних духовних надбань.

Для того, щоб зрозуміти феномен українського традиціоналізму, необхідно звернутися до проблемного поля його досліджень та певним чином структурувати його.

Основними проблемами, які порушували острозькі книжники-традиціоналісти, були:

  • Переосмислення надбань греко-візантійської книжності.

  • Осмислення ролі духовної спадщини Київської Русі та її трансформації в образ культури, формованої на ґрунті нових перетворень.

  • Антиуніатська спрямованість світоглядних пошуків.

  • Розвиток афористичного типу філософського знання.

    Проблемне поле традиціоналізму багато в чому визначається тими культурними та духовними історичними реаліями, які стали невід'ємною рисою досліджуваної епохи. Добу ХVI – першої третини XVII ст. більшість дослідників вважає переломною як з огляду на соціально-економічні та політичні умови, так і з огляду на духовну ситуацію. Ця ситуація була спричинена двома найбільш важливими чинниками – домінуванням шляхти та її значним впливом на перебіг політичних подій, а також пов'язаним з цим послідовним наступом католицизму, який мав на меті розхитати традиційну духовну і культурну основу українства – православ'я. Є всі підстави вважати, що саме православ'я з його греко-візантійським типом духовності стало епіцентром як політичних змагань зі шляхтою (визвольні козацькі війни), так і культурно-духовних (народження полемічної творчості, яка не завжди передбачала звичайний діалог, а гостру суперечку, спротив будь-якому насильству). І якщо ренесансні та реформаційні ідеї на Заході були викликані до життя винятково власними культурними потугами, тобто тими глибинними внутрішніми духовними та політичними трансформаціями, що мали місце у житті Західної Європи того часу, то в Україні вони були спровоковані більш інородними факторами, а саме щодалі виразнішим впливом Заходу, який сприйняв Реформацію як неодмінну потребу, тотожну самооновленню. У тодішній Україні латинізований Захід постає або як предмет захоплення та поклоніння, або як перепона на шляху власного культурного росту.

    Необхідно зауважити, що реформаційні процеси на Заході мали тотальний і незворотній характер. Католицька церква не просто втратила пануючі позиції у тодішньому європейському світі, вона сама із себе породила протестантизм як власну опозицію. Не будемо вдаватися аж до надто розлогих коментарів, дошукуючись причин реформаторства, звернемо увагу на те, що ті причини були закладені від початку утворення католицизму, тобто після відокремлення Римської Церкви від Вселенського православ'я у 1054 році. З того часу змінюється і канонічний кодекс Західної церкви, в основу якого покладено Лжеісидорів збірник, у якому "реальні канони і папські декретали поєднані з фальсифікатами [виділення наше]" [2:119]. Цей кодекс розширюється в основному за рахунок папського законодавства і соборних постанов. Фактично та "тріщина" у фундаменті католицької церкви, ледь зрима на початку її утворення, призвела до неминучих наслідків у ХVІ столітті – папські індульгенції, кострища інквізиції, тощо – це


  •