LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Острозький традиціоналізм: етимологія української духовності

явища, характерні для Західного світу, який стає батьківщиною протестантизму, що має на меті оновлення релігійного вчення католицизму.

Отож, зважаючи на той факт, що реформаційний рух на Заході мав належно підготовлений ґрунт і реформаційні процеси проросли із нього без надто значних перепон, мусимо звернути увагу на їх своєрідність в Україні. Варто сказати, що у більшості сучасних досліджень (В. Нічик, О. Халецький, В. Литвинов та ін.) акцент ставиться на проблемі європеїзації, проблемі перебудови духовного життя українців на кшталт європейського та необхідності культурницького синтезу Європи та України. Прикметно, що більшість науковців, досліджуючи проблему ренесансного гуманізму в Україні і апелюючи до його західноєвропейських зразків, наголошують на синтезі східних і західних традицій. Певною мірою це оправдано, адже реформаційний рух в Україні – це відповідь на виклик латинського Заходу. Для того, щоб ця відповідь була аргументованою, необхідно було володіти предметом суперечки.

Не можна не взяти до уваги думку Я. Стратій про те, що "недостатня вивченість проблеми і тяжіння над свідомістю багатьох дослідників західноєвропейської моделі цих історичних явищ не дозволяють побачити самобутній вираз цих же процесів на українському ґрунті" [3: 5].

Проблема полягала, однак, в іншому – без знання і розуміння спроможності захистити унікальність власного культурного світу, побачити цю унікальність і відкрити її іншим, будь-яка полеміка втрачала сенс. Таким чином і сама проблема культурного реформування зводилася радше до розмежовування двох ліній в духовному житті України в ХVІ столітті, аніж до їх злиття: власне реформаційна лінія на засадах захіноєвропейського гуманізму та реформаторства, яка захищала нові культурні віяння і чи не вперше виразно продекларувала європеський варіант культурного поступу України (у кінці ХVІ – на початку ХVІІ століття найбільш послідовними її представниками були К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький, К. Сакович), і традиційна, яка прагнула захистити окремішність українського культурного етносу на основі православної віри (її представниками були Іов Княгиницький, Віталій з Дубна, Василь Суразький, Клірик Острозький, Іван Вишенський).

В історико-філософській думці, на наш погляд, більше експліковано захіноєвропейські гуманістичні та реформаційні орієнтації українства. І це далеко не випадково, адже в Україні, крім реформаційної течії виникає, ще одна течія, яка розвивала ідеї європейських гуманістів і по суті являла собою один з варіантів західноєвропейської моделі ренесансного гуманізму. Її представники – поети і мислителі, які здобули європейську освіту у вищих навчальних закладах Європи, писали переважно латинською мовою і конфесійно сповідували католицизм. До їх числа належали Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський-Роксолан, Шимон Шимонович, Юрій Дрогобич та ін. Вони пропагували ідею гуманістичного антропоцентризму на ґрунті земного самоздійснення та самоутвердження людської особистості. Фактично ренесансно-гуманістичний рух на засадах європоцентризму був представлений більш презентативно, і тому ще більшої уваги заслуговує позиція традиціоналістів, яких європейська освіченість Заходу не змусила стати на коліна. Головним антропологічним концептом традиціоналістів була Богоподібність людини та збереження її за будь-яких соціальних та культурних потрясінь. Відмінною є і духовна генеза цих ліній. Європейська гуманістична традиція виразно проектує себе у язичницьку античність, звідки черпає екстравертизм світопереживання і винятково раціоналістичні виміри дійсності, в тому числі й антропологічні. Острозький традиціоналізм занурений у східнопатристичну та апостольську традиції, культуру Київської Русі княжої доби, особливо культуру києво-руського книжництва.

Слід сказати, що така диференціація культурницьких змагань в Україні і в Острозькому культурно-освітньому центрі не завжди визнається слушною, а якщо і визнається, то роль традиційного філософування тенденційно применшується. Прикладом цього може бути висновок О.В. Халецького про те, що " грекофільська і латинофільська орієнтації в Острізькій Академії перебували у нерозривній єдності [виділення наше – С.Г.]" [4: 88]. А також про те, що "переплетення, спресованість різних напрямків і стилів ... надає обличчю Острізької Академії яскраво вираженого маньєристичного характеру" [4: 86]. Але сам факт народження полемічної творчості острозьких книжників, що "заклали підмурівок "захисного поясу" української культури" [5: 193] спростовує вищезгадану "нерозривну єдність" [6: 103-132].

Існує ще одна позиція, яка вимагає якщо не заперечення, то хоча б корекції. Так чи інакше видається дискусійною теза про те, що Реформація дала поштовх для "оновлення православного релігійного вчення на Україні, приведення його у відповідність до вимог часу" [7: 131-132]. До речі, ця думка є далеко не поодинокою, хоча, знову ж таки, сам факт існування лінії традиціоналізму спростовує її, адже саме поняття традиція позначає певну усталеність, незмінюваність, загальноприйнятність. І якщо вже вести мову про оновлення, то це оновлення стосувалося не християнства, чистоту якого прагнули зберегти традиціоналісти, а оновлення суспільства за рахунок глибокого духовного імпульсу, отриманого внаслідок розгорнутої полеміки. На нашу думку, досить умовним є порівняння острозького традиціоналізму з голландським анабаптизмом – рухом антитринітаріїв. Та й форма протесту проти соціального зла була дещо іншою. Це був не тільки пасивний опір, заклик співвітчизників до самозаглибленості, націлення на споглядальність, аскетизм та самовдосконалення як засіб боротьби за духовне відродження людини – це була визначена особистісна позиція, яка опиралася на міцний антропологічний фундамент.

Традиціоналізм у тому вияві, в якому він постав на острозькій землі, мав дві сили опертя : світ горній, небесний ( і саме в цьому сенсі знаходимо оправдання людини, піднятої до небесних висот, адже антропос з грецької – не просто людина, а людина піднята до) і світ земний, куди зійшов Спаситель в образі Людини, даруючи їй власну Богоподібність і вказуючи шлях до духовних висот не через усвідомлення можливості посісти місце Бога на землі, а через усвідомлення гріховної сутності людської істоти, що породжує смирення. Так-от, реформаційний рух у його європейському варіанті був не чим іншим, як рухом бунтарства, способом утвердити людську особу на троні земного правління, дати можливість людині посісти місце Бога. Цей рух заперечував як докорінну гріховність людської істоти, так і ті підвалини духу, що були закладені за апостольських часів. Це був рух фаустівського стремління, який, прорвавши оболонку самості, запрагнув вивести її на щораз нові орбіти пізнання. Це був екстравертизм, що нині є однією зі світоглядних домінант європейського Заходу.

Доречною ілюстрацією цієї думки є той факт, що Іван Вишенський, аналізуючи діяльність Львівського