LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Передісторія станіславівської української греко-католицької єпархії (1790-1885 РР.)

священика, тому в духовних потребах зверталися до православних або до
римо-католиків. Тому Митрополит А.Ангелович намагався заснувати греко-католицькі парохії для вірних
та нову єпархію з центром в Городенці або Снятині. З цією метою він надіслав петицію до цісаря Франца I
24 грудня 1806 року, яка, однак, залишилась без відповіді [3]. Справжньою причиною відкладення цього
питання були переговори про піднесення греко-католицького Львівського єпископа на достоїнство Мит-
рополита, які проводилися в той час [4].
Врешті Папа Пій VII у своїй буллі про відновлення Галицької митрополії, в 1807 році визначив у її
складі три церковні області: 1) Львівську Митрополичу Архієпархію, 2) Перемишльську та 3) Холмську
єпархію [5]. Таким чином питання про створення третьої єпархії, яке тісно пов’язане з відновленням Га-
лицької Митрополії і не розглядалося через це спеціально окремо, після 1807 року, вже не порушувалося.
Адже третьою єпархією була Холмська, хоча А.Ангелович просив утворити єпархію для Буковини і пів-
денно-східної Галичини.
Лише зі зміною політичної ситуації в 1815 році, коли Холмщина перейшла до Росії, становище Холм-
ської Греко-Католицької Єпархії стало дуже хитким, поки, врешті, в 1830 році її було відлучено від Гали-
цької Митрополії і підпорядковано безпосередньо Апостольському Престолові. Тоді в Галицькій Церков-
ній Провінції залишилося лише дві єпархії, які охоплювали всю Галичину і Буковину. Як зазначає
А.Г.Великий, “з чисто адміністративних причин і для душ пастирської обслуги треба було встановити ще
одну, а чи й більше єпархій, бо їх титулярний три-поділ, що існував при наявності двох єпископів на ділі
нічого не вирішував. Треба було роз’єднати цей простір і доручити якусь його частину іншому єпископо-
ві” [6], однак справа створення третьої єпархії на даний час зайшла в глухий кут.
Аж у 1842 році випливало на поверхню питання про створення хоча б ще однієї єпархії на Західній
Україні, але тепер ініціатива виходила ззовні – від префекта Ватиканської бібліотеки Августина Тайнера,
стурбованого становищем греко-католицьких українців [7]. В той час А.Тайнер кілька разів просив о.-
декана М.Малиновського надіслати йому доповідь про потреби греко-католицького духовенства в Гали-
чині, щоб зміцнити в цьому краю унію. Тоді ж о.- декан М.Малиновський у згаданій доповіді 1842 році
між іншими потребами вказав на особливу необхідність встановлення нових єпархій в Галичині: “Нале-
жить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станісла-
вові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що
ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне” [8]. Справа в тому, що чисельне співвід-
ношення вірних і священиків у греко-католиків, римо-католиків і православних, за офіційними даними в
1832-1836 і 1850 роках було не на користь останніх:
1. Так, в цілій Австро-Угорській імперії 3,6 млн. греко-католиків мали 9єпископів, а 3 млн. православ-
них – 19 єпископів;
2. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині було 2 єпископи, а на 1,3 млн. греко-католиків в Закарпатті –
аж 7 єпископів;
3. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині – 2 єпископи, а на 2,3 млн. римо-католиків – аж 4 [9].
Цілі та завдання заключувалися у наступному: отже, потреба створення третьої греко-католицької
єпархії була дуже гострою, однак справа так і не зрушила з місця, оскільки не була порушена на вищому
рівні. Таким чином, перші три фрагментарні спроби порушити питання про створення третьої єпархії в
Галицькій Церковній Провінції зазнали краху, оскільки ніколи не розглядалися як окремі питання, хоча
передумови для позитивного вирішення вже визрівали. Так безуспішно завершився перший етап перед-
історії Станіславівської Єпархії.
З початком “весни народів” в Австро-Угорській імперії в 1848 році активізується греко-католицьке
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
83

духовенство в Галичині, яке взяло на себе роль “національного політичного проводу” [10]. Тому на
Слов’янському з’їзді, в 1848 році, у Празі українські делегати вимагали “зрівняння всіх обрядів щодо прав,
як їх духовенства, так щодо гідності” [11]. В цей же час виникла у Львові Головна Руська Рада, яка 14 ве-
ресня 1849 р. на своєму 101-му засіданні прийняла постанову про створення в Станіславові третьої єпархії.
В цій справі було надіслано делегацію до австрійського цісаря в складі о. М.Куземського і проф..
Є.Прокопчиця, однак і вона закінчилась безуспішно [12]. Проте вже з цього моменту можна розпочинати
відлік у передісторії власне Станіславівської Єпархії, тобто вважати її другим етапом, оскільки тепер впе-
рше було заявлено про осідок майбутньої єпархії в Станіславові (і ніде інде).
Нарешті, 18 березня 1850 р. Митрополит М.Левицький та Перемиський Єпископ Г.Яхимович надісла-
ли до цісаря петицію у справі нової греко-католицької дієцезії для південно-східної Галичини й Буковини.
В петиції висувалося ряд аргументів на користь позитивного вирішення цієї справи:
1) надмірна розлогість Галицької Єпархії (850 кв. миль і 1167 парафіяльних церков) створювала труд-
нощі для візитацій парохій;
2) накопичення у Львівській Консисторії багатьх невірішенних важливих справ;
3) віддаленість Львова як осідку катедри (знаходився на межі єпархій) від більшості парохій;
4) неможливість скликати Єпархіальний Синод;
5) за наявності двох Єпископів не могли відбутися Провінційні Синоди.
Тому, на думку Митрополита, запропонований поділ на дві Єпархії (Станіславівська і Львівська) був
би найбільш ефективним, оскільки “йшов би по лінії розподілу цілої території на дві майже рівні частини,
залишаючи за Львовом більшу кількість населення і парафій, легкодоступних для візитацій через своє по-
ложення та був би значним полегшенням для Львівського єпископа-митрополита” [13]. Оскільки засну-
вання нової єпархії вимагало значних коштів, то Митрополит М.Левицький вказував на давні маєтки гре-
ко-католицької церкви, які несправедливо загарбані, і на приклад недавно заснованої Тарнівської латинсь-
кої єпархії, на яку виділив кошти сам цісар, висловлюючи сподівання, що “такого самого удостоїться й
Руська Церква з великим хісном для вірних Церкви й держави” [14]. Таким чином, вперше було порушено
окреме питання про створення третьої єпархії з осідком в Станіславові і вказано на реально можливий
спосіб його вирішення.
Тому вдалось досягти певних успіхів. Цісарським декретом від 28 травня 1850 р.