LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Помісна православна церква як чинник становлення та розвитку української нації

помісних православних церков шляхом самопроголошення суверенітету є реальністю православного світу. Європейський досвід свідчить, що у здобутті суверенного статусу церкви існує своя логіка, згідно якої проголошення самостійної помісної церкви вимагає виконання кількох, закладених історичною практикою, принципів. Важливими є: по-перше, умова автономності, яку та чи інша православна церква вже мала, проте в силу певних історико-політичних обставин її втратила; по-друге, етнічний принцип, який вимагає етнічної ідентичності народу, його специфічної національної самобутності, національної мови в функціонуванні релігійних інституцій та духовних текстів; по-третє, істотне значення має регіональний фактор, який означає територіальну віддаленість частини автокефальної церкви, що утруднює управління нею з церковного центру; і, по-четверте, позиція державної владищодо проголошення помісної церкви, яка існує в межах даної держави, а також ставлення владних структур до керівництва церковними справами на її території церковним центром, який знаходиться в іншій державі.

Національні риси релігії формуються завдяки конкретним історичним та географічним умовам життя народу, серед якого ця релігія поширюється, специфіці національного менталітету, духовності, соціально-побутовим особливостям життя нації. Історія свідчить, що практично всі релігії, незважаючи на національний, чи міжнаціональний зміст багатьох з них, підпорядковані етнічному чиннику і завжди формувалися в національних умовах. Взаємодія релігії з етнічними структурами давала динаміко-генетичний імпульс до формування національної психіки, а разом з тим, при взаємодії з специфікою етнобуття народу, призводила до формування так званого етноконфесійного синкретизму.

Здатність релігійного фактора бути в Україні масовим, а значить, політично чинним, значно посилювалась надзвичайними, навіть унікальними для православ'я, впливами громади, світського елементу на церковне життя, на позицію та саму діяльність церковних установ. Ці впливи здійснювалися насамперед через участь громади у виборах духовенства та в управлінні майном. Джерелом цього було, очевидно, звичаєве руське право – „городські віча", громади руського права. Вони подекуди зберігалися в Україні аж до ХVІ ст., потім цю традицію відновили церковні братства.

Універсальна релігійна духовність українців є свого роду феноменом, який і досі утримує народ не тільки релігійно, а й морально, буттєво, естетично. Через те що Україна впродовж віків не мала власної держави, саме церква виконувала тривалий час функцію етноконсолідатора.

Широкий спектр впливу Українського православ'я на громаду зумовлений кількома чинниками. Один із них полягає в максимально дієвому засвоєнні на українському ґрунті доктрин християнського вчення, котре інтегрувалося в духовну парадигму нації та морально-етичні засади буття народу. Другий чинник — специфіка національної ментальності, етнічно-генетична регулятивна програма ціннісних орієнтацій, згідно з якою національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції та оцінки певних подій відбивають те, що називають духом народу. Звідси — неприйняття деспотизму, абсолютної монархії, цезарепапізму, неприйняття глибинне, яке має в своїй основі індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагу до окремого індивіда і його свободи. Українці переплавили свою духовну природу, свої давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями і сформували свій унікальний варіант православ'я, який є цілковито відмінним від нав'язуваного їм протягом століть московського варіанту православного християнства. Українське православ'я, яке акумулювало дух нації, за свою історію самостійного розвитку отримало певний комплекс характерних ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльності. До них належать демократизм, поєднаний з виборною основою заміщення всіх посад і, тісно пов'язана з цим, моральність церкви, висока (порівняно з іншими церквами) віротерпимість, європейськість і відкритість до інших релігійних систем тощо.

У другому розділі - „Православ'я в Україні: історіософський вимір" - розкриваються основні аспекти утвердження християнства на території України-Руси, своєрідність автономії Київської митрополії, відновлення Православної церкви в Україні XVII століття та втрата нею незалежності у XVIIІ столітті, українське державне й церковне відродження на початку ХХ століття, особливості функціонування Українського православ'я в добу комуністичного тоталітаризму.

В Україні з києворуських часів і до ХХ століття спостерігалося функціонування кількох моделей взаємовідносин держави і церкви, за яких ідея державності та ідея автономної православної церкви були реалізовані, або близькими до остаточної реалізації. При цьому формування історично обумовлених моделей державно-церковних відносин в Українівідбувалося при співдії кількох чинників: 1) історичної та національної традиції; 2) характеру співвідношення політичних сил, що визначали в даний період державну ідеологію та конкретні історичні реалії; 3) взаємного становища суб'єктів цих відносин — держави і церкви; 4) зовнішньополітичного чинника.

У цілому можна виділити декілька семантично структурованих моделей державно-церковних відносин, які існували до 1991р.: 1) Києворуська модель, яка продемонструвала ідеальний, на думку дисертанта, варіант симфонійних відносин держави і церкви; 2) могилянська та козацька моделі, котрі відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин у ХVІІ ст. в період захисту державності; 3) васальнамодель повної підпорядкованості церкви іноземним державним структурам; 4) реформаторські моделі церковної політики періоду спроб утвердження Української незалежної держави (УНР, Гетьманат, Директорія); 5) радянськамодель державно-церковних відносин, що фактично ґрунтувалася на політиці державного атеїзму. Виокремлення названих моделей, їх характерних особливостей є значною мірою умовним, проте це дозволяє визначити характерні ознаки становлення Української помісної православної церкви на різних етапах українського державотворення.

Перша модель характеризується такими рисами: державне, великокняже сприяння поширенню християнства, становленню церковної системи і структури за взірцем феодально-адміністративної схеми; реалізація принципу: зміцнення церкви — зміцнення державності; наділення церкви широкою правовою юрисдикцією, передача церкві частини державних функцій; паралелізм державної і християнської експансії; дублююча, компенсаторна роль церковних структур в період кризи державно-політичної системи; поєднання державного сприяння в прагненні відділити вітчизняну церкву від церкви-митрополії з прагненнями державно-князівської влади підпорядкувати церковні інституції, перетворити їх духовно-культурний потенціал в контрольований чинник; посилення цих прагнень з ослабленням і формалізацією церковних зв'язків з Константинополем; тенденція до правового закріплення церковної