LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Помісна православна церква як чинник становлення та розвитку української нації

системи як князівсько-державної.

Наступні за часом і значимістю для вітчизняного досвіду державотворення та врегулювання відносин між владними структурами і церквою є моделі, що припали наXVII ст.

Визначальними особливостями могилянської моделі державно-церковних відносин були: існування церкви за умов нетерпимої до православ'я католицької Речі Посполитої; кризовий стан православної церкви; державно підсилений наступ на православну церкву католицизму та уніатської церкви; слабкість, деморалізований стан представників національної еліти, неспроможної очолити національний та церковний рух.

Модель державно-церковних відносин при Петрові Могилі можна було б назвати моделлю відродження ослабленої церкви в іновірній державі з дискримінаційними щодо православної церкви законами. По-своєму сприятливими умовами для реалізації ідеї відродження були дистанційованість Київського православ'я від Варшави, близькість Запорізької Січі, суперечливість становища самих польських королів. Проте головною запорукою зміцнення авторитету православної церкви цього періоду, її позицій в державі та суспільстві, була дієвість могилянської програми у вкрай несприятливих правових умовах. Програма національно-церковних пріоритетів здійснювалася за умов домінування у Польщі антиправославних законів, прокатолицької більшості в сеймі, неподільної влади польсько-католицької адміністрації на місцях, повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої уніатської церкви. Позитивній реалізації могилянської моделі збереження церкви, безумовно, сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями та авторитет Вселенського православ'я тощо.

Характерними ознаками козацької моделі державно-церковних стосунків були: гармонійна співпраця військового керівництва Січі і православної церкви при всій внутрішньосічовій незалежності і самостійності цих інституцій (формується усталена традиція симфонійних стосунків); регулювання відносин козацької держави і церкви в межах Січі звичаєвим правом, наказами військового керівництва і християнськими нормами співжиття; військовий захист, матеріальна підтримка Запорізькою Січчю церкви; всесічовий статус церкви як монопольної духовної і культурної інституції; кошова підтримка ідеї незалежної від московського патріарха січової православної церкви з власними ієрархами, структурою, мережею культових будівель, монастирів і святих місць, з українською мовою проповідування, ототожненнямвіри і національності, недопущенням іновір'я в Січі тощо; юридична охорона прав церковних інституцій та духовенства, контроль гетьманської влади.

Якщо згадані моделі тією чи іншою мірою були національно вираженими, то синодальний період існування православної церкви України у складі Московської патріархії, який передбачав повне включення церкви у державні структури, такої етнонаціональної риси майже не має. Все, що ідентифікувало церкву як національний духовний інститут, наприклад толерантність відносин церкви і державних структур, відсутність жорсткої цезаропапістської підпорядкованості першої другій тощо, — все це було майже повністю знищено могутнім пресом імперської уніфікації та централізації. Для цієї моделі, що існувала до початкуXX ст., було характерно: одержавлення церкви на всіх рівнях, перетворення її в складову частину державного виконавчого механізму із статусом духовного міністерства, а також виконання церквою ряду державних, поліційних та інших невластивих церкві функцій; фактична втрата церквою незалежного від державних структур становища і вимушено апологетична щодо самодержавних акцій роль церкви; наявність церковно-охоронного, дискримінаційного щодо неправославних віросповідань законодавства; проголошення самодержавно-великоросійського варіанту православної церкви панівною, державна політика ототожнення православ'я і російської нації; правова меншовартість інших націй та релігій.

Реформаторські дії українських урядів 1917 — 1920-х рр. пропонували практично ідеальну схему стосунків церкви й держави: при взаємному представницькому визнанні — повна самостійна діяльність. Головними заслугами УНР, Гетьманату та Директорії були: відокремлення всіх українських церковних інституцій від російської православної церкви; орієнтація на національну автономію, проголошення автокефалії; надання національного характеру православ'ю, вирішення мовного питання; опікування на ідейно-законодавчому рівні важливими сферами життєдіяльності церкви, а в Гетьманській державі — і на матеріальному рівні; офіційне визнання провідного значення православної церкви; співмірність державної політики з релігійними свободами та внутрішніми законами церковного життя; відповідність таких стосунків оптимальному досвіду інших країн та рівню цивілізації ХХ ст.

Радянська модель державно-церковних відносин проіснувала понад 70 років і була значною мірою заперечною реакцією на зрощеність самодержав'я і церковних структур. Згідно з більшовицькою доктриною, церква за свою інкорпорованість у самодержавну систему Російської імперії, закріплену законодавчо, по-суті змушена була розділити з царизмом відповідальність перед революційними народами імперії. Проте застосування революційних методів встановлення соціальної справедливості, прагнення обмежити духовного опонента в особі церкви досить швидко переросло в курс на його ліквідацію як ворога. При всій змінюваності радянської моделі державно-церковних відносин, можна виокремити такі її особливості: законодавчо закріплене монопольне становище у державі правлячої партії, програмною метоюякої було обмеження впливу, витіснення, а фактично – ліквідація релігії та церкви; наявність законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке формально декларувало окремі, поширені у світі принципи регулювання відносин між державою і церквою, але одночасно дозволяло на практиці реалізовувати політику держави і правлячої партії в широкому діапазоні:від адміністративних обмежень і гонінь до державного сприяння окремим церковним проектам і програмам; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих, а також всіх церков, релігійних організацій перед законом; націоналізація церковноїта монастирської власності (культових будівель, інших споруд, церковного майна, частина якого згодом була передана в користування його колишнім власникам; наявність системи партійно-державного контролю за діяльністю духовних структур, втручання світської влади у внутрішньоцерковні справи, ігнорування де-юре і де-факто міжнародних норм ставлення доцеркви та ін.

У третьому розділі - „Роль Помісної православної церкви в національному відродженні України" - проаналізовано проблеми відносин держави і церкви в посткомуністичному суспільстві, особливості становлення Української помісної православної церкви на зламі ХХ-ХХІ століть,