LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Помісна православна церква як чинник становлення та розвитку української нації

а також роль Української помісної православної церкви як духовної основи національного розвитку.

Релігійна ситуація в більшості нових незалежних держав Європи є адекватним відображенням політичних і соціокультурних протиріч, властивих посткомуністичним суспільствам, наслідком історичних особливостей їхнього розвитку. В умовах тоталітаризму в багатьох країнах Європи церква почасти сприяла формуванню громадянського суспільства. "Звичайні" для неї функції інтеграції, стабілізації, ідентифікації, сенсотворення посилювалися тією обставиною, що релігія в умовах соціалізму ставала одним із чинників системи гуманістичних ідей і цінностей.

Сьогодні релігійні інституції цих держав з їхньою загальнонаціональною, глибоко ешелонованою структурою, значним авторитетом серед населення, відпрацьованою системою трансплантації досить складних ідей у тканину соціуму на тлі нерозвинутих політичних партій, профспілок і громадських організацій ставали чинником державотворення та національної ідентифікації.

За умов задекларованої відсутності державницької ідеології в Україні релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, яка визначає співвідношення між добром і злом. Вона, значною мірою бере на себе відповідальну функцію коригування особистісного менталітету окремих членів суспільства у відповідності до загальнонаціональних ідеалів, піклуючись про спадковість культурних надбань поколінь, а отже, забезпечення життєздатності нації, реалізацію української національної ідеї, легітимацію та сакралізацію її духовної складової.

На противагу міфам про цивілізаторські місії Заходу та Росії стосовно пострадянських держав українська духовна парадигма, заснована на принципах толерантності та віротерпимості, обґрунтовує культурну самобутність та самодостатність всіх націй і народів. Тому становлення Української помісної православної церкви передбачає налагодження рівноправних, взаємовигідних і доброзичливих українсько-російських стосунків. Для цього необхідно виробити структуровану інноваційну систему взаємодії з російським православ'ям. З іншої сторони, вирішення проблеми міжцерковного протистояння і утворення помісної національної церкви є надзвичайно вагомою засадою консолідації українського суспільства, забезпечення її гуманітарної безпеки шляхом створення єдиного духовно-ціннісного континууму.

Українська помісна православна церква як специфічне виявлення національної ідеї візьме також опіку над найглибшим емоційно-уявним виміром національної самосвідомості. Такий вимір наповнює якісно новим змістом і синтезує історично найвищі форми національної ідентифікації. Тому в ідеалі церква, орієнтована на міжособистісні, духовно-психологічні структури, сприятиме розвитку державотворчих процесів заснованих на засадах культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення.

Українська помісна православна церква, викристалізувана на етнічному ґрунті, де християнство і пантеїзм становлять синтетичне ціле, зможе відродити й інші духовні основи нації, зокрема патріотично-емоційне одухотворення природи, поетизацію праці, які в межах української ментальності мають чітке антитехнократичне та екологічне забарвлення. Цей аспект перегукується з європейською романтичною і постромантичною гуманістичною критикою вад не тільки індустріального, але й сучасного інформаційного суспільства. Естетизм та одухотворення природи, що характерно для української ментальності тісно пов'язані з антропологізацією Батьківщини, яка уявляється в образі матері, дружини тощо. Нарешті, своєрідною програмною установкою дійсно українських церков є їхня орієнтація на духовний корпоративізм нації, пов'язаний з уявленням про глибоку спорідненість соціальної справедливості та національної незалежності.

ВИСНОВКИ


У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у аналізі розвитку сучасного українського православ'я, відтворення й осмислення його соціально-етнічних коренів та необхідності утвердження Української помісної православної церкви, що буде здатною зберігати духовні сили Українського народу, стане його органічною опорою на шляху становлення зрілої нації, яка буде гідно представляти Україну у світовому співтоваристві.

Отримані в процесі дослідження результати дають змогу сформулювати такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення:

1. Аналіз вітчизняних і зарубіжних досліджень щодо ролі Помісної Православної Церкви в процесі становлення української нації свідчить про те, що, незважаючи на значний інтерес науковців до цієї проблематики, на цей час у науковій літературі відсутні комплексні дослідження процесу утвердження Української помісної православної церкви, а також генези і розвитку православних церков та цивілізаційних засад їх функціонування в процесі становлення української нації у контексті захисту національних інтересів і національної безпеки України.

2. Історичний досвід поступу людства демонструє чітку закономірність: практично кожна держава Європи, устійнюючи свій суверенітет, захищаючи національні інтереси і усуваючи фактори експансії інтересів закордонних інституцій, домагалася, в першу чергу, цілісності духовно-релігійного континууму формування і розвитку нації. Практично всі європейські держави зуміли використати закладений в християнстві потужний інтегративний потенціал, включити етноконсолідаційні механізми, утверджуючи свою ідентичність. Йшлося, фактично, про створення на національній основі культової форми, яка покликана регламентувати національну поведінку і зберігати її етнічні стереотипи, а разом з тим забезпечувати структурний ритм етнічного поля, маніфестувати спільність історичної долі та сприяти створенню спільного політичного простору. У всіх випадках утвердження цієї культової форми, або національної незалежної церкви, відбувалося в процесі активного відстоювання власних інтересів держав, у гострому протистоянні й боротьбі проти тиску сильніших церковно-політичних структур. Утверджуючись, національна церква максимально включалася в суспільні процеси, виступала регулятором соціальної поведінки і формувала типову програму культурно-політичного простору, в якій держава і нація отримували своє найбільш повне і яскраве втілення.

3. Приклад існування помісних православних церков демонструє ритм співмірного становлення самостійної держави і самостійної церкви, котрий сприяє розвитку сильної самобутньої держави-нації. Історія самоствердження болгарської, грузинської, сербської, румунської держав показала роль у цих процесах їх помісних церков, висвітлила досвід захисту національних інтересів, національного менталітету від духовно-ментальних та політичних ідеологем імперських держав-сюзеренів.

В сьогоднішню епоху секуляризації і диференціації суспільства церкви, як правило, функціонують окремо від держави, за ними закріплені певні сегменти соціуму, а відтак їхнє втручання у