LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Правда і домисли про 'істинно православних'

тлумачення, хоча суперечок не ви-
рішувала:
-
М. Нікольський і В. Янкович розглядали ІПЦ та ІПХ як окремі рухи [3];
-
А. Бєлов вважав ІПХ логічним продовженням ІПЦ [4], а А. Дем’янов та Н. Зибковець – навпаки (ІПЦ
з’являється в ІПХ у кін. 20-х років) [5].
-
Канадський автор Д. Поспєловський не знаходив суттєвих відмінностей між цими двома окремими
рухами (з одного боку, зазначав, що для ІПХ не характерний інститут священиків, з іншого – вони не
мали між собою відмінностей, як їх не мали між собою “істинно православні” і офіційна православна
церква, з чим не погоджувався А. Клібанов) [6].
Сучасні дослідники розглядають ці дві течії як окремі напрямки, не заперечуючи взаємозв’язку і наго-
лошуючи на ідеологічних відмінностях між ними [7]. Існували їх численні розгалуження (див. додаток. –
Авт.).
Ми схильні вважати, що “істинно православні християни” у 1927–1928 роках об’єдналися в нове цер-
ковне угрупування під назвою “істинно православна церква”.
В архіві Служби безпеки України віднайдено кримінальну справу, у якій стверджувалося, що послідо-
вники ІПЦ використовували у своїй діяльності забобони та релігійний містицизм, визнаючи реальність
чудес, культ "святих" джерел і різних предметів. Ця церква ставила за кінцеву мету повалення радянської
влади шляхом збройного повстання. Проти неї було сфабриковано справу. Обвинувачувальний вирок ґру-
нтувався на тому, що ІПЦ йде у підпілля у зв’язку з неможливістю відкритої контрреволюційної боротьби
з радянською владою. У справі стверджується, що актив організації складався із найбільш реакційних, не-
примиримих у ставленні до радянської влади представників духовенства, для котрих активна боротьба з
владою та її заходи становили складову частину церковно-політичної діяльності [8].
У матеріалах справи знаходимо відомості про створений у 1928 році церковно-адміністративний
центр у Ленінграді, який керував антирадянською діяльністю всіх периферійних філій загалом і в Україні
зокрема.
Так, Харківська філія, очолювана Павлом Кратировим, об’єднувала такі групи: Харківську, Сумську,
Сталінську, Дебальцевську, Кадіївську, Маріупольську, Попаснянську, Бердянську, Слав’янську, Красно-
пільську. До них на правах автономії входила і Київська група. По Харківській філії до відповідальності
були притягнені близько 70 віруючих.
До Одеської філії ІПЦ входили Зінов’євська, Олександрійська, Миколаївська, Херсонська і Полтавсь-
ка групи. Керівництво покладалося на Григорія Селецького та Варсонофія Юрченка. В Одесі звинуватили
майже 50 віруючих.
Дніпропетровська філія ІПЦ об’єднувала Новомосковську, Криворізьку та Ладиженську групи. Керу-
вав нею Петро Попов. Звинувачення пред’явили понад 20 особам.
Отже, слідство виявило в Україні три філії, які об’єднували 19 груп і діяли практично на всій території
республіки. Слідчі вбачали у діяльності ІПЦ такі контрреволюційні дії: зустрічі з духовенством, віра в
прозріння, видіння, віщі сни, очікування кінця світу, який вже наближається.
Первинною структурною ланкою в ІПЦ були домашні “монастирки”, якими керували ченці. Кожен
такий “монастирьок” ставав центром для певної місцевості. Методами боротьби були:
-
бойкотування всіх без винятку заходів радянської влади і форм участі в житті радянського суспільст-
ва;
-
бойкотування патріаршої православної церкви.
У цитованій кримінальній справі, віднайденій в архіві Служби безпеки України, зазначається, що ор-
ганами ДПУ розкрита і в січні 1931 року ліквідована “контрреволюційна організація церковників”.
Член Зінов’євської групи Любавський на слідстві засвідчив: “...Методами боротьби нашої групи з ра-
дянською владою були: 1) виголошення з церковної кафедри проповідей антирадянського характеру із за-
кликом не коритися нововведенням радянської влади; 2) обробка віруючих у антирадянському дусі. Для
цього використовувалася кожна чутка про наближення війни і загибель радянської влади; 3) розповсю-
дження листівок релігійно-політичного характеру, в яких у прихованій формі закликали віруючих до бо-
ротьби з радянською владою”.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
193

Згідно з матеріалами справи, особливо активну роботу вели осередки ІПЦ в Україні впродовж 1929-
1930 років. Зокрема, наводиться факт повстання у серпні 1930 року у с. Вільне Великописарівського райо-
ну колишнього Харківського округу, керівником якого був Х. Трохов. Щоправда, не знаходимо даних про
кількість повсталих, масштаби боротьби тощо. Так само бездоказано звинувачується у спробі підняти по-
встання влітку 1930 року у с. Микитівці Тростянецького району священик І. Кушнірьов.
На наш погляд, звинувачення ІПЦ в контрреволюційності мали політичне підґрунтя, бо до ворожої ді-
яльності правоохоронні органи включали: по-перше, факти, які стосувалися внутрішнього життя церкви;
по-друге, прихильність до тієї чи іншої ідеології, підтримку певних поглядів, якщо вони не викликають
певних дій, що суперечать чинному законодавству, не є підставою для звинувачень за статтями Криміна-
льного кодексу; по-третє, протести ІПЦ спрямовувалися проти каральних дій органів партійно-державної
влади.
Прихильники ІПЦ агітували селян проти суцільної колективізації, захищали заможне селянство, т. зв.
куркулів, заперечували форми і методи “перебудови” аграрного сектора у кінці 20-х – на початку 30-х ро-
ків. Колективізація започаткувала, власне, відродження кріпацтва. То чи є підстава звинувачувати громади
ІПЦ у антирадянській діяльності?
Навряд чи можна вважати контрреволюційними “проголошення з церковної кафедри проповіді анти-
радянського змісту”, “обробку віруючих в антирадянському дусі”, “розповсюдження листівок релігійно-
політичного змісту”. Навіть у повстаннях, якщо такі відбулися, не можна вбачати ворожість ІПЦ. Адже,
по-перше, не слід оцінювати діяльність усієї організації за поодиноким фактом, по-друге, у цей час викли-
кані колективізацією заворушення досягли значних розмахів.
За свідченням А. Бєлова, свою активність “істинно православні” зберігали під час Великої Вітчизняної
війни і в перші післявоєнні роки. У кінці 50-х років майже всі їх осередки були розгромлені. У цей час у
середовищі напрямку виникають течії екстремалів-фанатиків: молчальники, седмінці [9]. До того ж спо-
стерігаємо тенденцію до зміни вікового складу вірних. Якщо у 1954 році 29 відсотків становили особи 16-
30 років, то в подальшому люди віком до 30 років складають 1 відсоток [10]. Відбувається різке скорочен-
ня їх кількості. Це можна пояснити багатьма причинами, зокрема забороною одружуватися, мати дітей.
Хоча у більшості випадків ці умови не виконувалися.
Станом на 1 січня 1962 року на