LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

Національної Академії наук України




УДК - 21:23/28:26



Саган Олександр Назарович




православ'я в його інституційному

розвитку: історіософський аналіз




Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство





Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук







Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.


Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

КОЛОДНИЙ Анатолій Миколайович,

заступник директора – керівник Відділення

релігієзнавства Інституту філософії імені

Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

БОнДАРЕНКО Віктор Дмитрович,

Голова Державного Комітету України

у справах релігій.


доктор філософських наук, професор

Гордієнко Микола Семенович,

професор Російського державного педагогічного

університету імені О.І.Герцена.


доктор філософських наук, професор

Кралюк Петро Михайлович,

завідуючий кафедрою релігієзнавства

Національного університету "Острозька Академія"

Провідна установа –

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра теорії та історії культури.


Захист відбудеться 28 січня 2005 р. о 1400 год. на засіданні Спеціалізованої Вченої ради Д26.161.03 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.


З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Автореферат розісланий 27 грудня 2004 р.



Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук О.В.Бучма

загальна характеристика роботи


Актуальність теми дослідження. Особливістю православ'я як конфесії є те, що воно, починаючи з XІV-XV століть розвивалося не як вселенське явище, а скоріше як федерація православних Церков, що знаходилися у конкурентних, а то й антагоністичних відносинах між собою. Тому дослідження розвитку конфесії саме в контексті історії її Церков є важливим із погляду визначення перспективи можливого постання православ'я як вселенського явища.

Найбільшою і домінуючою Церквою в православ'ї є Російська, яка вже протягом століть прагне перебрати на себе роль вселенської інституції й потіснити при цьому Константинопольський патріархат. Останній, при підтримці певних світових політичних структур, прагне всіляко протидіяти цим устремлінням Російського Православ'я, йдучи на екуменічне спілкування навіть із Римо-Католицькою Церквою, чого не було раніше. Ці процеси відбуваються на фоні розпаду політичних імперій, що, у свою чергу, активізувало процеси розпаду функціонуючих на їх теренах і підтримуваних владою "православних імперій" – Російської й Сербської. В останні 10-15 років постало цілий ряд православних спільнот, які не визнають наявного історичного досвіду появи православних церковних інституцій і свого входження в ці церковні імперії. Суперечки між невизнаними та так званими диптихіальними православними Церквами нині вже вийшли за конфесійні межі – до їх вирішення активно залучаються політичні та економічні важелі. Усе це актуалізувало вивчення православ'я як конфесії у його історії та сьогоденні.

Особливістю функціонування православ'я є те, що тенденція утримати у своєму силовому полі максимальну кількість інституційних складових та вірних у його Церков, особливо багатоетнічних, не зникла. Проте відмінність духовно-культурного розвитку народів створює об'єктивні умови для активізації відцентрових процесів у діяльності його національно-церковних інституцій. В цій конфесії відбуваються надто суперечливі процеси. З одного боку, з'являються нові православні Церкви, в основі виокремлення яких лежить національний чинник (Японська, Китайська, Македонська, Чорногорська, УАПЦ, УПЦ КП та інші). З іншого ж, відбувається розпад православ'я як національно організованих спільнот і творення його позанаціональних Церков (Американська, митрополії Російської ПЦ Закордонної та ін.). Значною мірою цей процес зумовлений зростанням церковних діаспор, що призводить як до ескалації міжцерковних відносин, так і до пошуку православними нових шляхів і підходів у баченні одвічних проблем православної єдності чи, принаймні, інституційного співіснування. Дослідження цих підходів дає можливість моделювати подальший розвиток як православних інституцій зокрема, так і певних суспільних процесів у країнах із домінуючим православним населенням.

Названі вище процеси призводять до певної дестабілізації релігійної ситуації у країнах їх поширення. Прикладом цього може слугувати Україна, де православ'я розколоте на три великі частини, Болгарія, де існують дві паралельні православні Церкви. Щось подібне є в Греції, Білорусії, Естонії, Молдові. Тут гостро постає питання об'єднання Церков, яке можливе лише при глибокому дослідженні історичного досвіду вирішення подібних проблем, при врахуванні етнічного чинника в православному церквоутворенні. На жаль, досвід історії засвідчує те, що самі православні Церкви, без якогось зовнішнього щодо них втручання, не в змозі вирішити свої проблеми. Тому сучасна наука повинна дати державним чинникам, громадським організаціям головні методологічні підходи як до розуміння причин виникнення кризових ситуацій у православ'ї, так і до можливих шляхів їх вирішення.

Глобалізація суспільного життя, з одного боку, і наступ католицизму та протестантизму, нових релігійних течій, з іншого, актуалізують питання поєднання зусиль православних Церков із метою протистояння цим процесам, які загрожують їх конфесійному існуванню. Стає очевидним, що православ'я як федерація Церков, що побудована на національних виявах, не зможе ефективно розвиватися. Саме тому останніми роками все частіше відбуваються різні всеправославні зустрічі, на яких вирішуються гострі питання внутрішньоконфесійного розвитку православ'я та його відносин з іншими конфесіями. Проте осмислення того, що консерватизм православ'я як конфесії ставить під питання його буття в умовах постмодерністських змін, самими православними богословами відбувається надто складно й переважно поверхово-апологетично. Вони й досі культивують переконання, що конфесія не може розвивати чи змінювати вчення Отців Церкви ще ІІІ-V століть, рішення перших Вселенських Соборів (ІV-VIІІ століть), змінювати вікові традиції чи обрядовість. І це