LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

відділилася від іншого православного світу. Прикриваючи всі дії свого управління світською владою, православ'я в Росії розірвало колишній зв'язок із Східними Церквами, знищила взаємну участь Церков у вирішенні проблем один одного і тим самим надала грецькому духовенству можливості діяти ситуативно, часто навіть всупереч власним постановам, не боячись опору інших Церков.

Грецьке духовенство, заграючи із турецькою владою, намагалося вирішити три найважливіші питання: тримати свою паству в духовному і розумовому невігластві, не допускаючи запровадження шкіл, що були б не підконтрольними духовенству; постійно налаштовувати турецьку владу проти православних народів, щоб виставити себе необхідним чинником їхнього заспокоєння; підтримувати у турків недовіру до Росії, втручання якої несе небезпеку відпадіння православних від грецької Церкви. Тобто грецьке духовенство поступово перетворювалося у "низьких царедворців", а московське духовенство – у імперських чиновників. Але досягли цього майже однакового стану вони різними шляхами. Православні греки – свідомо ставали на службу іновірній владі й максимально користувалися вигодами такого становища. Російське ж православне духовенство було "зламане" владою і перетворилося на закриту касту, яка збайдужіла до своїх духовних обов'язків і діяла виключно за інструкціями.

Наслідки такого розвитку подій розглядаються нами у третьому параграфі розділу, де доводиться, що занепад православної релігійності у ХХ ст. був викликаний перш за все тим, що Церква всілякими засобами утримувалася від інтенсивного розвитку, від відродження нею внутрішньо властивих їй форм суспільно-значимої діяльності і спрямовувалася на шлях екстенсивний, який, власне, вів її не до розвитку, а до "згасання" – кількісного зменшення, падіння авторитету у суспільстві тощо. Православна Церква повністю залежала від свавілля владних органів, які займалися реєстрацією чи зняттям з обліку церковних громад. В таких умовах потужного адміністративного тиску на православ'я і релігію взагалі, в Туреччині, Єгипті, СРСР та деяких інших країнах, не могли не домінувати так звані анонімні форми релігійності. Тут масово розвивалися ті конфесії, чия догматика, а особливо обрядово-культова практика, не заперечувала задоволення релігійних потреб індивідуально або взагалі анонімно. Крім того, анонімна релігійність стала втіленням свого роду альтернативних цінностей, що протистояли тим, які, в тому числі й через православну Церкву, нав'язувалися населенню тоталітарними системами.

Наприкінці ХХ ст. події у православному середовищі країн соціалістичного та постсоціалістичного табору, були пов'язані, на наш погляд, не із внутрішніми процесами, які відбувалися в середині Церков, а із дією зовнішніх факторів. Суттєві зміни у ставленні владних структур та державних інституцій постсоціалістичних країн до православних Церков не завжди відповідали тим зрушенням, які відбулися у ставленні суспільства до церковних інституцій. Причин цього багато. Серед головних виділимо: швидкий ріст престижу (довіри) до релігійних інституцій у зв'язку із переоцінкою (часто завищеною) історичної і сучасної ролі релігії й релігійних організацій в житті країни; масове навернення (хрещення) невіруючих у православ'я, що сприяло різкому збільшенню в Церкві людей, поверхово ознайомлених із основами віровчення і обрядової практики православ'я, для яких характерним є ортодоксальність мислення і відкидання можливості привнесення змін.

Зазначені явища призвели до домінування в більшості "православних" країн (особливо це стосується так званого "соціалістичного табору") сформованих ще в період "атеїзації" двох помітних явищ у житті Церкви: безцерковного православ'я (особи декларують чи, у зв'язку із певними об'єктивними і суб'єктивними обставинами, не декларують свою належність до православ'я, але це не спонукає їх вести визначений конфесією спосіб життя); побутового православ'я (по-суті, обрядовірства, яке у своїх крайніх проявах поєднується із забобонами). В останньому випадку православні віруючі є такими (обрядовірцями) згідно традиції предків, а тому ототожнюють сутність православ'я із зовнішніми проявами церковності (церковна атрибутика, храми тощо) і відходять від внутрішніх аспектів церковного життя. Обидва явища, зрештою, не можуть не призвести до викривлення віровчення і культу православ'я, перетворюють останнє на елемент (складову) гедоністичного суспільства, яке активно нав'язується нині індустрією виробництва матеріальних цінностей.

У п'ятому розділі – "Сучасні проблеми і перспективи розвитку православ'я" – розглядаються основні проблеми стратегічного плану, які на початку ХХІ ст. залишаються актуальними для всіх православних Церков, і не вирішення яких неминуче призведе до поглиблення кризи конфесії в цілому. А це: відсутність канонічно обґрунтованої традиції формування інституційних статусів Церков; не уніфікованість канонів і поліваріантність їх витрактування; боротьба за діаспору і відстоювання двох (етнонаціонального і етнофілетичного) протилежних підходів до її входження в певні інституційні структури; розробка спільних соціальних доктрин і проведення всеправославних акцій; невміння проводити ефективну місіонерську й контрмісіонерську роботу; низький освітній рівень кліриків; відсутність широкомасштабних програм роботи із молоддю та багато інших проблем.

Проведений у розділі аналіз позицій навіть найбільш консервативних у православному світі богословських шкіл (Московського та Сербського патріархатів) дозволяє стверджувати, що практично всі Предстоятелі та більшість ієрархів православних Церков розуміють необхідність вирішення нагальних проблем, особливо тих, що стосуються канонічного розвитку, форм церковного управління, різних елементів богослужбової культури, календаря тощо. Проте, незважаючи на проведення кількох спільних нарад, Родоські зустрічі провідних богословів – представників практично усіх православних Церков – вирішення окреслених проблем у найближчому майбутньому не видається можливим.

Консервативні кола ієрархії та виховані ними миряни у найпотужніших (в економічному та політичному плані) Церквах є важливим стримуючим чинником у впровадженні необхідних реформ. Ці клірики породжують відчуття боязні того, що нововведення не будуть сприйняті як власними віруючими, так й іншими православними Церквами. А це неминуче призведе до нових розколів.

Зазначимо, що методика виходу православ'я із кризи, подібної до нинішньої, існує. Її ще в XVIІ ст. розробляв український митрополит Петро Могила, за що він і був канонізований кількома православними Церквами. Проведені Предстоятелем Київської митрополії Константинопольського патріархату заходи (підняття рівня освіченості кліриків до європейського рівня; організаційна реформа Церкви і зміцнення її централізації; широке запровадження новітніх богословських розробок, у т.ч. й напрацьованих католиками та протестантами тощо) мали успіх і дозволили Українському православ'ю вийти на провідні позиції у конфесії.

Важливим кроком до "осучаснення" православ'я,