LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

наближення його до нинішніх реалій буття конфесії є соціальна доктрина конфесії, аналізу якої присвячено другий параграф розділу. Підготовка до написання доктрини була розпочата ще в часи перших Родоських зустрічей, але у масштабах конфесії її розробка не відбулася. Нині соціальна доктрина найбільш повно розроблена у Руській ПЦ. Проте в розділі відзначається, що формування соціальної доктрини православ'я не може стати альтернативою Всеправославному Собору. Адже великі блоки питань, які стосуються взаєморозвитку і взаємовпливу східної і західної культури, визначення місця і ролі Церкви в конкретному суспільно-політичному просторі, глобалізаційних процесах, феномену секуляризації, ставлення до постмодерністських тенденцій тощо, залишаються поза увагою соціальних доктрин.

При зростаючій у ХХІ ст. дехристиянізації суспільства, втраті християнською релігією морального імперативу у повсякденній життєдіяльності своїх вірних, поширенні вільнодумства тощо, в розділі доводиться, що шанс на майбутнє матиме лише та Церква, яка зуміє в цих умовах ефективно проводити свою місіонерську, соціальну, благодійницьку та іншу роботу. Тому в роботі відзначається, що саме соціальне служіння визначатиме перспективи традиційних християнських Церков, які змушені будуть посилювати, урізноманітнювати та, одночасно, обґрунтовувати своє соціальне служіння. Проаналізовані тенденції впровадження в життя новітніх соціальних поглядів у православних Церквах дозволили зробити висновок, що популяризація соціальних доктрин на даному етапі має швидше декларативний, аніж практичний характер.

Вихід православ'я із кризового стану великою мірою залежить також і від вирішення богословами питання участі в конфесії в екуменічному русі. У третьому параграфі розділу відзначається, що можливості такої подальшої включеності нині по-різному оцінюються богословами різних православних Церков – від повного заперечення (своєрідне "втікання від світу") до активної участі в екуменічних заходах. Різноваріантність подальших можливих шляхів розвитку Всесвітньої Ради Церков створює певну поляризацію всього екуменічного руху. Проте нині, в умовах "аґресивного освоєння" світу представниками новітніх релігій та ісламу, екуменізм (у його богословському значенні), на нашу думку, є однією з найважливіших умов виживання християн у всьому світі. Але для цього православним потрібне "нове мислення", побудоване на засадах толерантності й мирного співіснування.

У нинішньому православ'ї не лише міжконфесійні, але й внутрішньоконфесійні зв'язки є проблематичними. Тому у четвертому параграфі розділу доводиться, що у сучасних геоцерковних умовах налагодження більш тісних внурішньоправославних зв'язків є однією із основних умов виживання конфесії. Проте ті заходи, які ініціюються православними з метою покращення ситуації у цій сфері, є далеко не достатніми для цього. Європейська міжпарламентська асамблея православ'я, на якій парламентарії з європейських країн спільно обговорюють найактуальніші проблеми конфесійного життя практично є закритим органом, в якому бере участь обмежена кількість православних Церков. Резолюції Асамблеї мають швидше декларативне, аніж практичне значення.

Поза тим, маємо жорстке протистояння між кількома православними центрами і невирішеність або часткова вирішеність міжправославних конфліктів (молдовського, естонського, українського, македонського та багатьох інших), причинами яких є неврегульованість багатьох аспектів життя православ'я і, перш за все, майнові та територіальні питання (проблема юрисдикцій). Ці конфлікти негативно впливають на авторитет православ'я у світі, стають причиною розколів і створення паралельних інституцій, зменшують і так не велике число вірних конфесії.

Проведений аналіз проблем і перспектив розвитку конфесії дозволяє нам стверджувати, що православ'я вже втратило у ХІХ – на початку ХХ століть унікальний шанс прийняти рішення із багатьох важливих питань, які піднімалися Константинопольськими патріархами з нагоди греко-болгарського конфлікту, учасниками Всеправославних нарад (проводилися Вселенською патріархією), ініціаторами Передсоборних нарад у Московському патріархаті. А тому нинішні православні Церкви стоять перед небезпекою все нових розколів навіть при спробі продовжити обговорення піднятих на початку і в середині ХХ ст. питань. Це дозволяє нам говорити про певне внутрішнє протистояння цінностей західної цивілізації і православ'я.

Кардинально і позитивно для майбуття конфесії вирішити більшість її сучасних проблем, а це обґрунтовується у п'ятому параграфі розділу, здатний лише Всеправославний Собор, проблема скликання якого є однією із найважливіших у православ'ї. Перешкодою до його скликання є насамперед зовнішні щодо православ'я фактори – політична кон'юнктура та економічні інтереси двох найбільших православних центрів – Константинопольського і Московського патріархатів. Проваливши у 50-х роках ХХ ст. спробу стати єдиним центром світового православ'я, Російська ПЦ не залишає амбіцій "єдино православної Церкви", провідника світового православ'я. Протистояння церковних амбіцій тримає відносини між православними інституціями у постійній напрузі, що, накладаючись на наростання антиекуменічних та консервативних тенденцій у Помісних Церквах, робить перспективу скликання Всеправославного Собору примарною.

У висновках підведено підсумки здійсненого дослідження і узагальнено отримані результати та можливі шляхи виходу православ'я із сучасної кризи. Висновується, що за умов відсутності єдиної і чіткої богословської бази (уніфікації канонів) православ'я об'єктивно не змогло сформувати єдиний адміністративний центр, а тому існує у формі децентралізованої асоціації диптихіальних та позадиптихіальних Церков. Можливість варіативного канонічного розвитку призвело також до поступового відсторонення віруючих від впливу на розвиток конфесії, що одним із наслідків мало розрив між приписами віри і реальною життєвою практикою. Тому запропонована православ'ям модель "церковного життя" й нині сприймається віруючими як недосяжний ідеал, згідно якого ніхто не живе і жити не зможе.

Втрата православ'ям вселенськості (а, отже, єдиного богословського центру), сприяла швидкому "закостенінню" конфесії, перш за все у сфері богослов'я, а також набуттю церковним життям рис самодостатності й самоцінності. Тому лише ті Церкви, які не зупинилися на візантійському досвіді і творчо розвинули взяті за взірець державно-церковні відносини (Румунська, Болгарська, Українська та ін.), змогли зберегти творчий потенціал православ'я. Механічне ж перенесення візантійського досвіду (Московська, Грецька, Сербська Церкви) призвело (і призводить) до поступового саморуйнування православних Церков перш за все як релігійних інституцій, перетворення їх в елемент державно-бюрократичної системи.

Сформована у православ'ї вісь "Константинополь-Москва" негативно вплинула і продовжує впливати на інституційний розвиток конфесії. Протистояння цих мега-центрів практично загальмувало будь-які спроби канонічного розвитку конфесії (зокрема