LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

явища тощо.

У дисертації також здійснено своєрідний синтез наукових та богословських підходів до вивчення особливостей розвитку православ'я, творчо переосмислено домінуючі в українській православній історіософії російські концепції й витрактування проблем православ'я з врахуванням рівня розв'язання подібних проблем грецькими, болгарськими та іншими богословами й світськими дослідниками.

Наукова новизна дослідження. Цілісний історіософський аналіз процесів інституційного виокремлення та розвитку православ'я дає підставу нам стверджувати, що нинішня форма існування конфесії як федерації незалежних православних Церков є закономірним наслідком припинення доґматично-канонічного розвитку Східного християнства на етапі незавершеності вироблення (чіткого окреслення) меж ортодоксії й формулювання остаточних моносемантичних свідчень у віронавчальній царині. Така "зупинка" змістила акценти у процесах функціонування православ'я із доґматично-канонічних на етнополітичні чинники, збільшила роль людського фактору (через можливість суб'єктивного витрактування доґматично-канонічної й традиційно-обрядової сфер буття православ'я та фактичний дозвіл [ідея симфонії] втручання у церковне життя світських осіб) в процесах становлення православної інституційності, що, в цілому, є не лише постійним джерелом різноманітних негараздів конфесії в умовах модерну й постмодерну, а водночас максимально ускладнює можливі трансформації її консервативності.

Цей висновок нами обґрунтовано і розвинено низкою теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною, а саме:

  • Про православ'я як самобутній релігійний напрям можна говорити лише із ІV століття, коли з'явилися базові ідентифікатори Східного християнства – богословські підходи щодо вирішення тринітарно-христологічних проблем. Причому власне розуміння Трійці та природи Ісуса Христа сформувалося не у протистоянні Східного та Західного християнства, а у гострій боротьбі східних богословських шкіл – олександрійської, антиохійської та константинопольської (перемога останньої мала насамперед політичний, а не богословський характер). Саме відсутність чітких загальноправославних формулювань богословських істин сприяла появі різних підходів православних Церков до формування свого внутрішнього життя та принципів міжцерковного спілкування. Адже не уніфікованість канонів сприяла тому, що витрактування одних й тих же канонів, з огляду на особливості наявних у різних країнах соціально-політичних чинників та характер зв'язків Церкви й суспільства, набули у різних Помісних православних Церквах відмінне витлумачення.

  • Завершення процесу інституційного становлення православ'я відбулося в ХІ-ХІІІ століттях, коли глибокі внутрішні протиріччя між Західним і Східним християнством, в основі яких лежить різне витлумачення тринітарно-христологічних проблем і, пов'язане з цим, різне розуміння подальшого доґматично-канонічного розвитку конфесій, набули незворотного характеру. З того часу ліквідація розбіжностей витрактовувалася Апостольською Столицею вже лише як приєднання "схизматиків" до "істинної Церкви" із подальшою ліквідацією всіх некатолицьких витрактувань і звичаїв. З іншого боку, несприйняття православними католицького розуміння віровчення й інституційного розвитку, міжконфесійного спілкування набуло характеру відвертого антагонізму.

  • Процес інституційного становлення православ'я призвів до зміщення акцентів у базових чинниках його розвитку із доґматично-канонічного на етнічний. Саме етнічний чинник (завдяки наявній у православ'ї певній "літургійній свободі", формуванню власних варіантів богослужбових книг, сонму святих із службами на їх честь, архітектурним та мистецьким особливостям тощо) відіграв провідну роль у становленні богослужбового канону православ'я. Причому тісне поєднання етнічних та православних комплексів у всій сумі їх складових дозволило конфесії виконувати, окрім релігійних, й функції етнічного репрезента. З іншого боку, глибоке взаємопроникнення етнічних та релігійних компонентів дозволяло православ'ю не лише позбутися багатьох рудиментів іудаїзму (багато з яких збереглося у католицизмі), але й успішно витримувати потужний політичний, економічний та релігійний тиск ісламізованої арабської культури. Нехтування сучасними Помісними Церквами етнічною самобутністю свої вірних (боротьба з етнофілетизмом) призвело до зменшення питомої ваги етнічних факторів у православному етнорелігійному комплексі, що стало однією з найважливіших причин кількісного зменшення православних віруючих, особливо у Східних патріархатах.

  • Попри декларування православними богословами незмінності віровчення і практики, інституційний розвиток конфесії і нинішні статуси православних Церков не повністю відповідають тим канонічним нормам, які були сформовані у період становлення православ'я як самобутнього напряму християнства. Незважаючи на наявні канонічні застереження щодо втручання світської влади у життя Церкви, православ'я на практиці послуговувалося теорією етатизму – влада православного глави держави є однією із найголовніших умов спасіння вірних. Таким чином, в основі православного бачення моделі державно-церковних відносин лежать давні традиції східних деспотій, застосування яких сприяло швидкому і порівняно безболісному розвою саме східного варіанту християнства на теренах Візантійської імперії. Така традиція співіснування держави і конфесії наклала відбиток на православні Церкви європейських країн, особливістю яких було те, що вони об'єднували більшість представників своїх народів, а тому православ'я мало тут особливий, забезпечений державою статус домінуючої конфесії, а тому швидко інтегрувалося в політичну систему. З іншого боку, такий стан справ сприяв ігноруванню церковними інституціями важливих, з точки зору майбуття конфесії, факторами (місіонерська діяльність, просвітництво, мирянський рух, молодіжні програми тощо), що, із розвитком світових інтеграційних процесів, призвело до поступової втрати православними Церквами домінуючих позицій не лише у світі, але й у своїх країнах.

  • Активне формування православних Церков у Європі призвело не лише до зміни східного (азіоцентричного) вектору православного розвитку на європоцентричний. Децентралізація православ'я (існування у формі федерації автокефальних чи автономних Церков) постала як закономірний наслідок припинення з часу останнього (у трактуванні православних) Вселенського Собору доґматично-канонічного розвитку конфесії. Обидва існуючі нині шляхи отримання автокефалії (через самопроголошення і через надання її Церквою-матір'ю) мають суб'єктивний характер і пов'язані насамперед із політичним чинником – набуттям державності тим чи іншим народом, а не з якимись внутрішніми закономірностями (законами) розвитку самої конфесії.

  • Історіософський аналіз закономірностей ґенези православ'я можливий лише при вивченні особливостей православного геоцерковного розвитку в просторово-часовій структурі історичного процесу. Такий аспект розгляду проблеми дозволяє нам стверджувати, що домінуюча у православ'ї