LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

етатистська концепція із політичним занепадом Константинополя (XV ст.) перестала бути актуальною, що призвело до своєрідного ідеологічного перевороту у православній сотеріології – спасіння більше не асоціювалося з однією державою. Відтак православ'я втратило свій вселенський характер не лише за формою, але й за внутрішньою суттю (самоусвідомленням). Втрата вселенськості, поряд із позитивним наслідком (збереження національних культур), сприяла віросповідному "закостенінню" конфесії. Саме тому православ'я втратило можливість свого внутрішнього саморозвитку як цілісного феномену. Пошуки виходу із цієї кризи (обновленство, філокалістичний рух, криптохристиянство тощо) мали локальний характер і не знайшли підтримки в інших православних Церквах. Тому форми православного церковного життя почали набувати рис самодостатності чи навіть самообожнення, на хвилі чого виникли православні месіанські ідеї (великої Греції, Московії, Болгарії, Сербії тощо), які, активно накладаючись на політичні й економічні чинники, визначали/визначають подальший розвиток православ'я та зміцнюють його "федералізацію".

  • Весь поствізантійський період у розвитку православ'я пронизаний дуалізмом підходів до його розуміння: греко-фанаріотського (віддалення від політичних важелів впливу на внутрішню й зовнішню політику іновірної держави) і московського (сервілістичного, що покликаний обслуговувати внутрішню і зовнішню політику імперії). Базовані на цих моделях ментальні ідеї мегаломанії та "Третього Риму" визначають, починаючи вже із кінця XVIІІ ст., гострі проблеми розвитку православ'я – болгаро-грецький, македонсько-сербський, константинопольсько-елладський та інші внутрішньоцерковні й міжцерковні конфлікти, якими були насичені ХІХ і ХХ століття і які сприяли формуванню "православної осі" Константинополь-Москва. Протистояння цих мегаправославних центрів стало додатковим чинником гальмування будь-яких спроб канонічного розвитку конфесії, призвело до нехтування в церковній практиці канонами заради вирішення політичних чи економічних проблем. Наслідком такого розвитку подій не могло не стати домінування секулярних чинників у становленні православних автокефалій ХІХ – початку ХХ століть.

  • Наприкінці ХХ ст. процеси, що відбувалися у православ'ї країн постсоціалістичного табору, були стимульовані насамперед дією зовнішніх факторів на релігійні інституції, а не внутрішнім саморозвитком конфесії. Головними причинами такого стану речей були швидке зростання довіри до релігійних інституцій у зв'язку із переоцінкою (часто завищеною) історичної й сучасної ролі релігії й релігійних організацій в житті країни та масове навернення (хрещення) невіруючих у православ'я. Це сприяло різкому збільшенню у православних громадах людей, які поверхово ознайомлені із основами віровчення й обрядової практики православ'я і для яких характерним є ортодоксальність мислення та відкидання можливості привнесення змін в обрядово-культову сферу Церкви, що, в свою чергу, не могло не спричинити викривлення віровчення й культу православ'я, перетворення його в складову гедоністичного суспільства, тобто своєрідний гарант здоров'я та особистого успіху.

  • Нинішнє православ'я має вже кілька блоків питань, не вирішення яких призводить до поглиблення кризи цієї конфесії. Ці питання стосуються: канонів (невпорядкованість канонічного корпусу, відсутність канонічно обґрунтованої традиції надання автокефального чи автономного статусу, відсутність єдиної концепції щодо витрактування поняття "православної діаспори" тощо); богослужіння (реформа богослужбової практики та обрядовості, запровадження національних мов у богослужінні й проповідях, уніфікація календарних стилів тощо); управління й міжправославних відносин (координація міжправославної діяльності, вирішення внутрішньоконфесійних конфліктів тощо); відносин православних Церков з іншим християнським світом; методів "закріплення" православ'я у світі (втрата навичок проведення ефективної місіонерської роботи, низький загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного кліру, відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю тощо); нових богословських і соціальних доктрин (відсутність богословсько обґрунтованих та суспільно значимих соціальних доктрин у більшості Церков) тощо. Це актуалізувало необхідність для конфесії свого "православного аджорнаменто", без якого перспективи православ'я у світі виглядають примарними.

  • Нинішні проблеми православ'я слід розглядати не як сукупність не пов'язаних один із одним викликів, а як певну систему, яку самостійно вирішити жодна із наявних православних Церков не в стані. Єдиним виходом у цій ситуації є (і це доводить практика міжправославних нарад з участю представників переважної більшості Церков) скликання Вселенського православного Собору. Подальша доля православ'я значною мірою пов'язана також із вирішенням ним такого стратегічного питання, як участь в екуменічному русі. Обмеження діяльності лише рамками власної конфесії може призвести (і призводить) до своєрідного "втікання від світу", зациклення лише на власних проблемах, до втрати православними союзників в особі католиків і протестантів у протистоянні з іншими релігійними напрямами та секуляризованим світом, що ослаблює православ'я, зменшує кількість його прихильників у світі.

    Теоретичне й практичне значення дослідження визначається постановкою і розв'язанням комплексу проблем, без яких нині неможливе ґрунтовне осмислення стану і перспектив розвитку сучасного православ'я. Дисертація є першим в українській історіографії фундаментальним історіософським дослідженням закономірностей і визначальних чинників інституційного становлення православ'я як самобутнього релігійного напряму, а тому слугуватиме теоретичною базою подальших, більш вузьких наукових розвідок, що стосуватимуться становлення окремих Помісних православних Церков, характеристики актуальних проблем, які були чи є на порядку денному православ'я. Відтак проведене дослідження є суттєвим внеском у формування цілісної моделі багатоступеневого й контраверсійного розвитку православ'я, сприяє глибшому розумінню його особливостей і визначальних тенденцій, соціальної і релігійної природи тих процесів, які відбуваються у конфесії.

    Висновки дослідження дозволяють прогнозувати можливі напрямки розвитку православ'я за умов включення в аналіз тих чи інших (варіантно обумовлених у дослідженні) чинників, що свідчить не лише про науково-теоретичне, але й про практичне значення дисертації. Так, основні положення дисертації можуть бути використані у процесі написання фундаментальних праць і підручників із релігієзнавства взагалі та православ'я зокрема, при розробці базових курсів з релігієзнавства та загальної історії, а також спецкурсів із релігієзнавчої, соціологічної, політологічної та інших спеціалізацій. Матеріали й висновки дисертації можна застосовувати і в просвітницькій роботі. Вони сприятимуть формуванню державними й релігійними установами об'єктивного погляду на історичні передумови виникнення сучасних проблем православ'я, а відтак


  •