LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

українські виміри. Визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивована логіка її структури.

У першому розділі– "Інституційний розвиток православ'я як об'єкт релігієзнавчого аналізу" – аналізується ступінь розробки проблеми та домінуючі концепції оцінки зазначеного розвитку у працях українських та зарубіжних філософів, істориків, історіософів, культурологів, богословів. Відзначається, що інституційний розвиток православ'я у масштабах не однієї-двох Помісних православних Церков, а конфесії в цілому, незважаючи на велику кількість праць, присвячених власне православ'ю, ще не став об'єктом прискіпливої уваги науковців. А тому головна увага при формуванні історіографії дослідження була зосереджена лише на тих богословських та релігієзнавчих розвідках, в яких автори максимально наблизилися до цілісного підходу в аналізі інституційного розвитку православ'я, розглядали останнє як релігійний феномен, який має певні спільні риси для всіх Помісних православних Церков, подавали закономірності однакового вирішення тих чи інших богословських чи соціальних питань тощо.

Подані критерії відбору літератури породив значні труднощі при написанні роботи, адже загальною рисою всієї православної історіографії можна визначити її регіональну роздробленість та описовість у підходах до характеристики Церков. Більшість православних богословів та істориків обмежуються у своїх наукових розвідках переважно аналізом інституційного розвитку власної Церкви. Праці синтетичні, в яких аналізувалися б межові події, здійснювався б комплексний аналіз тих процесів, які обумовлені загальними закономірностями розвитку православ'я як єдиного організму, особливостями інституційного становлення конфесії, є радше винятком, аніж закономірністю. Крім того, у розділі зазначається, що вітчизняне релігієзнавство й досі є заручником нав'язаних богословами та істориками Російської ПЦ оцінок геоцерковного розвитку конфесії. Тому об'єктивний характер дослідження забезпечувався і завдяки залученню великого масиву знакових досліджень представників багатьох Помісних православних Церков, які у своїх працях інколи вступають у конфлікт із існуючою історіософською традицією у витрактуванні інституційного становлення Церков, зокрема у питанні щодо шляхів отримання автономії чи автокефалії, можливості чи не можливості подальшого богословського розвитку конфесії, можливості змін в її обрядово-культовій сфері тощо. Маються на увазі праці Б.Алексова, В.Архангельского, Т.Бурмова, І.Велєва, Н.Гєнчєва, А.Гільфердінга, Ж.Драговича, А.Зноско, Д.Кірова, Б.Конескі, М.Костича, О.Лєбєдєва, К.Лілулашвілі, П.Маліцького, З.Маркова, В.Мосса, І.Пальмова, Д.Поспеловского, Д.Снагова, І.Снєгарова, І.Соколова, А.Соловйовіча, К.Урбана, М.Шкаровского, Г.Якуніна та багатьох інших.

Не менш важливими для розуміння теоретичних аспектів православного віровчення є доробок професорсько-викладацького складу духовних академій та семінарій: грецьких, російських, румунських, сербських, македонських, українських та інших. І хоча, як ми вже зазначали, більшість викладачів так і не змогла вийти за традиційні і часто політично визначені схеми історичного розвитку православ'я, праці митрополита Дамаскіна (Папандреу), Макарія (Булгакова), професорів А.Деликостополуса, А.Пападопулос-Керамевса, Д.Ґеанакоплоса, Н.Матсуки, Ґ.Металліни, Г.Металлиноса, Є.Голубинського, М.Глубоковського, І.Власовського, С.Булгакова, священиків Веніаміна (Новіка), Г.Флоровського, М.Заболотського та інших православних істориків й богословів заклали основи нинішнього наукового історіософського аналізу інституційного розвитку конфесії.

У розділі зазначається також, що наявність кількох різних підходів до оцінки інституційного розвитку православ'я актуалізувало необхідність зробити головний акцент у дисертаційному дослідженні на аналізі православних першоджерел – тих церковних й світських нормативних документів, які визначили основи устрою і розвитку православних та біляправославних інституцій. Зазначимо, що навіть оцінка цих першоджерел у православній історіографії неоднозначна – наявне своєрідне протистояння "канонічних витрактувань" у працях Т.Барсова, А.Зноско, М.Маліновського, Й.Мацюсико, Ж.Метталіну, Ю.Мулик-Луцика, Н.Натсуки, А.Павлова, О.Покровського, Н.Попова, Ю.Поповича, М.Соколова, М.Суворова, В.Ципіна, Я.Шпайгля та багатьох інших богословів й дослідників.

Новим етапом у дослідженні інституційного розвитку православ'я стала друга половина ХХ ст., коли відбулося інституційне становлення Свято-Сергієвського богословського інституту (Париж) та Свято-Володимирської духовної академії (Нью-Йорк). Співробітники цих навчальних закладів (митрополит Євлогій Георгієвський, священик Іван Мейєндорф, П.Євдокимов та ін.) заклали основи нової самооцінки православ'я в сучасному світі. Їх ідеї перекликаються із доробком потужної грецької богословської школи: митрополитів Анастасія (Яннулатоса), Дамаскіна (Папандреу), Ієрофея (Влахоса), єпископа Івана (Зізіуласа), дослідників Христофора (Яннараса), Х.Политидиса, Амфілохія Пантобітса та інших, які намагаються проблемно, відповідно до нинішній реалій життя підійти до осмислення тих чи інших закономірностей інституційного розвитку православ'я. Напрацювання греків мають широке поширення в багатьох православних Церквах, оскільки ці богослови хоча й є греками за походженням, належать до різних церковних юрисдикцій.

Автором відзначаються також гострі дискусії між дослідниками православ'я, що відбуваються і з приводу ролі національного чинника у становленні православної релігійності. Багато православних богословів не погоджуються визнавати провідну роль цього чинника не лише у становленні етноконфесійного синкретизму, але й у отриманні тих чи інших статусів Помісних Церков. Така позиція наштовхується на несприйняття у тих національних Церквах, які борються за свою незалежність. В працях українських (митрополити Iларiон Огієнко, Антоній Дублянський, о.Михаїл Йосифчук, професори Д.Степовик, А.Колодний, П.Яроцький та ін.), болгарських (І.Снєгаров, Б.Ніколова, П.Ніков, Н.Гєнчев, Д.Кіров та ін.), македонських (архиєпископ Михайло, Б.Алєксов, Б.Конєскі, та інші) та інших богословів й світських дослідників дається розгорнута характеристика національної специфіки розвитку обрядово-культової сфери православ'я, вказується на етнополітичну обумовленість розвитку національних православних Церков.

Серед праць, які мають методологічний характер для розкриття теми, а саме подають основні закономірності взаємовпливу православ'я (в усіх його проявах, в т.ч. й інституційному) та соціуму на різних етапах їх розвитку, у розділі виокремлено дослідження: М.Бердяєва, Т.Варе, Ю.Волошина, А.Гордієнка, М.Гордієнка, Д.Ґеанакоплоса, А.Делікостополуса, В.Єленського, В.Єрьоменко, В.Жемчужникова, В.Калліста, М.Каптєрєва, А.Колодного, П.Кралюка, Є.Крижановського, П.Курочкіна, Б.Лобовика, М.Лосського, Д.Мережковського, А.Пападакіса, Ю.Поповича, В.Розанова,