LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

П.Флоренського, С.Франка, В.Ципіна, Л.Шестова, П.Яроцького та інших дослідників. Названі автори у своїх працях глибоко проникають у філософську суть православного феномену, обґрунтовують можливість і обумовленість його національної специфіки, участі у політичних процесах.

На новий рівень вивчення особливостей розвитку та функціонування інституційних комплексів православної Церкви вітчизняне релігієзнавство вивели праці провідних українських дослідників часів незалежності України. У монографіях, окремих статтях та дисертаційних дослідженнях Б.Андрусишина, В.Бондаренка, С.Головащенка, С.Здіорука, А.Зінченко, В.Єленського, А.Колодного, П.Кралюка, О.Крижановського, Г.Кулагіної, І.Мозгового, Г.Надтоки, П.Панченка, В.Пащенка, І.Преловської, Н.Стоколос, В.Ульяновського, Л.Филипович, Є.Чальцевої, Н.Шип, О.Шубита інших науковців аналізуються глибинні процеси формування етноконфесійної специфіки культури та обрядово-культової сфери релігійного комплексу. Це дозволило пояснити з наукової точки зору активні процеси "онаціональнення" православ'я в умовах його розвитку в різних націокультурних середовищах, довести правомірність понять "грецьке", "московське", "українське" православ'я та ін. Проте в більшості праць розглядаються теорія та конкретні приклади функціонування інституалізованої православної релігійності в соціально-політичних та економічних умовах переважно на теренах Російської імперії (згодом СРСР), або ж акцент робився на політичній діяльності Російської ПЦ. Аналізом інституційного розвитку православ'я в світі, в усій сумі його складових і взаємозалежностей українські (як, до речі, й російські) релігієзнавці практично не займалися.

Здійснений в розділі аналіз дозволяє виснувати, що дослідження базових чинників, які впливають на інституційний розвиток православ'я у світовому масштабі, а також головних закономірностей цього розвитку, складають відносно невелику частину православної історіографії. І це попри те, що ця проблема є визначаючою для розуміння особливостей доґматично-канонічного та обрядового розвитку конфесії.

У другому розділі – "Особливості формування православ'я як самостійного християнського напряму" – розглядаються основні чинники, які призвели до формування доґматично-канонічних особливостей Східного християнства та інституалізації останнього у формі Помісних Церков. Зокрема відзначено, що виокремлення православ'я відбувалося в умовах свободи витлумачення доґматично-канонічної термінології та тих суспільно-політичних явищ, які відбувалися в християнстві (в умовах нерозробленості християнської доктрини) у перші чотири століття, не могла не призвести до формування кількох богословських центрів конфесії. В розділі доводиться, що саме боротьба за лідерство у новосформованому християнському світі, до якої були активно залучені, окрім церковних, також політичні та економічні чинники, і визначила подальшу долю православ'я як інституційованої конфесії. А тому адміністративно-територіальний аспект формування християнства у першій половині першого тисячоліття його розвитку був лише зовнішнім проявом різного бачення місця й ролі Церкви (віри як такої) у житті соціуму.

Базові філософії та культури – грецька та латинська, на основі яких відбувався розвиток Східного і Західного християнств, спричинилися до формування різних підходів у вирішенні конфесіями онтологічно-гносеологічних проблем. У розділі доводиться, що саме самобутні витрактування природи й суті тринітарно-христологічних проблем стали визначальними чинниками розділу християнства на католицизм і православ'я. Наслідком цих різних підходів було також становлення різних моделей державно-церковних відносин (цезаропапизм на Сході та ієрократія на Заході), а також формування такого оригінального явища у християнському світі, яке нині визначається як православна духовність.

Розкриття особливостей інституційного становлення православ'я передбачає також виявлення певних періодів у розвитку останнього. Оскільки це питання й донині залишалося відкритим у вітчизняній та світовій історіографії, у розділі визначено шість періодів розвитку цієї конфесії (за головний критерій взято глобальні зміни у розумінні православ'ям свого місця й ролі в історичному процесі). На відміну від православних богословів (які датують православ'я І століттям) чи світських дослідників православ'я (більшість яких вважає часом появи православ'я ХІ ст.), у розділі доведено, що про православ'я як особливий напрям християнства можна говорити лише із початку ІV ст. Адже у перші три століття розвитку християнства немає тих доґматично-канонічних ознак, які б дозволили ідентифікувати існуюче на той час віровчення як православ'я чи католицизм. Перший період розвитку православ'я характеризується появою тринітарно-христологічних суперечок, які, власне, й визначили специфічні підходи до розуміння і вшановування Трійці та природи Ісуса Христа й Святого Духа як її іпостасей. Саме розкриття цих підходів і дозволяє дослідникам говорити про православ'я як особливий напрям християнства.

Виокремлені у дослідженні наступні п'ять періодів буття православ'я базуються на відслідковуванні головних тенденцій у концептуальному розвитку конфесії: зміни у розумінні пентархії і її перехід у тетрархію; модифікація богословсько-есхатологічної функції Візантійського православ'я від етатизму до співіснування (федерації) рівноправних автокефальних Церков; визначення (відшук) православ'я себе у національному "релігійному ренесансі" православних народів у ХІХ ст.; формування грецької мегаломанії та теорії "Третього Риму" як визначаючих парадигм православного розвитку у ХІХ і ХХ століттях; зміна локальності православних ареалів на географічний універсалізм; нова "соціалізація" православ'я в умовах постмодерного суспільства.

Історіософський аналіз особливостей розвитку православної доґматики в контексті інституційного становлення православ'я, здійснений у другому параграфі розділу, дозволяє нам констатувати, що загальна характеристика доґматичного розвитку Східної Церкви наражається на значні труднощі, оскільки ні кількість православних доґматів, ні сфера їх прояву й донині чітко не визначена. Проте саме характеристика доґматичного розвитку православ'я дозволила нам визначити основні принципи формування віронавчального комплексу конфесії, серед яких відзначимо: містичність; соборність; незмінність. Завдяки цьому, у Східному християнстві сформувалися власне сприйняття божественного, а саме: акцентація на природі божественного, співвідношенні іпостасей Трійці, природі Ісуса Христа та Святого Духа, який "піднятий" православними до рівня Сина Божого тощо. На Заході ж більше опікувалися етичними проблемами людського буття.

Тому, і в розділі це доводиться, про ідентифікацію православ'я як релігійного напряму можна чітко говорити лише з часу богословського формулювання і розвитку тринітарно-христологічних проблем, вирішення яких залежало перш за все від тогочасної політичної кон'юнктури та співвідношення сил між богословськими школами Олександрійського, Антиохійського та