LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

Константинопольського патріархатів.

Антиохійське православ'я, яке у своєму розумінні Трійці виходило з позицій арістотелівської логіки й зробило спробу вирішити суперечності сутнісних основ християнства за допомогою конструктів Арія і Несторія, не мало шансів перемогти у боротьбі із олександрійськими богословськими школами. Незважаючи на те, що і поява несторіанства, і його ліквідація була визначена передовсім політично, у розділі доводиться, що це вчення не мало жодних шансів бути прийнятим ортодоксальним християнством – навіть при його прийнятті під політичним тиском, воно згодом мусило б бути відміненим. Адже "перетворення" Ісуса у "богоносця" могло позбавити християнство не лише спокутувальної місії Бога-Сина (страждання й смерть не Бога, а Христа-людини), але й таких базових для православ'я основ віри, як страждання і воскресіння. Перемога Несторія, таким чином, "вихолощувала" б християнство, позбавляла його "спасаючого" сенсу.

Поява монофізитства також розглядається нами як своєрідний, проявлений через богослов'я, наслідок протистояння Константинопольської та Олександрійської катедр. Учення Євстихія (як згодом і монофелітство) також "не вписувалося" у загальну містичну картину східної ортодоксії, а тому теж не мало шансів на стратегічний успіх. З іншого боку, і в розділі це доводиться, не халкидонські Церкви не були прихильниками вчення Євстихія. Стяг монофізитства, піднятий ними, став перш за все релігійним проявом сепаратистського національно-визвольного руху проти влади Візантійського імператора.

Аналіз канонічного розвитку православ'я, який даний у третьому параграфі розділу, дозволив зробити висновок про те, що поява різних підходів православних Церков до формування свого внутрішнього життя та міжцерковного спілкування є закономірним наслідком розвитку канонічного корпусу конфесії. Відсутність єдиної і чіткої (моносемантичної) богословської бази призвела до того, що за століття розвитку православні канони не лише не були уніфіковані, але одні й ті ж канони отримали різне витрактування у різних Помісних Церквах, не говорячи вже про те, що одинакові проблеми ієрархи могли вирішувати по-різному, підбираючи канони на свій розсуд. Причина цього – соціально-політична обумовленість розвитку й розуміння (витрактування) православних канонів. Така обумовленість наклалася на певне нехтування юридичним підтекстом канонів, оскільки Церква сприймалася перш за все як засіб містичного спілкування із Трійцею, і не могла не призвести до розділення Східного православ'я на "федерацію" автокефальних Церков.

Саме в православному підході до канонічного розвою, на наш погляд, слід шукати й підґрунтя багатьох нинішніх негараздів конфесії. Адже різночитання одних і тих самих канонів, відсутність всеправославних рефлексій на важливі події нинішнього життя православ'я призводить до поступового руйнування основ конфесії, відсторонення віруючих від Церкви, сприйняття ними релігійних приписів як недосяжного ідеалу, згідно якого ніхто не живе і жити не зможе. Зняти це напруження були покликані певні богословські теорії (контекстуальність богослов'я; богословських мостів; літургія після літургії; мікро-, макро- і мегадияконія тощо), які виникали на основі ґрунтовних напрацювань як церковних, так і світських православних мислителів, і базувалися на принципі ікономії. Проте, під впливом перш за все політичних чинників, у більшості православних Церков ці пошуки були згорнуті.

Завершення процесу інституційного становлення православ'я, про що пишеться у четвертому параграфі, завершилося в ХІ-ХІІІ століттях, коли протиріччя між Західним і Східним християнством набули незворотного характеру. Апостольська Столиця з того часу розглядає православних лише як "схизматиків", які повинні приєднатися до "істинної" Церкви. Відновлення сорок років назад повноцінного діалогу між православною і католицькою конфесіями стало можливим лише завдяки тому, що не порушувалося питання щодо догматично-канонічної сторони існування цих напрямів християнства. Православно-католицький діалог нині, і це визнають богослови обох конфесій, можливий лише на рівні тих тем, у трактуванні яких немає розбіжностей. І на сьогодні Церкви поки що не готові вести богословський діалог у плані відновлення віровчення нерозділеного християнства.

Третій розділ – "Національна специфіка як об'єктивний чинник становлення православної конфесійності" – присвячений історіософському аналізу етноконфесійного синкретизму в його православних виявах. У розділі доводиться, що не менш важливим фактором формування інституційного становлення православ'я як самобутнього напряму християнства, окрім названих у попередньому розділі доґматичного і канонічного, є національний. Потужний вплив етнічного фактору проявляється перш за все у таких його складових: особливості світосприйняття народу; своєрідність мистецтва; місцеві традиції; народні обряди, звичаї, мова; характер відносин між народами чи етнічними меншинами в середині певного народу тощо. Таке глибоке взаємопроникнення етнічного і релігійного сприяло тому, що православ'я було і залишається для багатьох народів не лише релігійним, але й етнічним репрезентом.

Проте цей чинник (етноконфесійний синкретизм) не завжди визнавався світськими дослідниками й досі не визнається деякими Церквами. Особливо активно проти такого поєднання виступають православні богослови із так званих церков-імперій (які окормлюють на своїх "канонічних територіях" різнорідні за культурою етнічні спільноти). Для боротьби із етнічними елементами у цих Церквах було навіть розроблене і введене в обіг поняття "етнофілетизм". У розділі ж доводиться, що без поєднання етнічних (національних) та християнських комплексів у всій сумі їх складових, ця релігія на теренах Східної частини Римської імперії не змогла б виконувати функції етнічного репрезента, які вона виконувала. Справа в тому, що етноконфесійний синкретизм має глибокі корені, оскільки базується на феномені ментальності (менталітету) і розкривається в загальній духовно-психологічній орієнтації певних народів, які інтегрують потік індивідуальних онтологічно-гносеологічних уявлень у цілісний світогляд, світосприйняття, світовідчування православного віруючого.

Проведений аналіз механізму формування етноконфесійного синкретизму (який є надзвичайно складним і розтягнутим у часі) дозволив довести у другому параграфі розділу, що обрядово-культова сфера православ'я має чітко вражену національну специфіку. Ми також стверджуємо, що вузлові пункти етнічних, конфесійних і міжконфесійних взаємовпливів (злиття доправославних свят і обрядів із православними; прийняття православ'ям місцевої релігійної термінології; злиття язичницьких уявлень про богів із православними уявленнями про святих; "оправославлення" місцевої топоніміки; канонізація місцевих святих тощо) характерні для становлення практично всіх православних Церков. А тому висновується, що саме національний чинник відіграв провідну роль у становленні богослужбового канону у православ'ї. Адже кожна православна Церква, користуючись певною, вже