LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз

згаданою нами "літургійною свободою", формувала своє бачення літургії, в т.ч. й на основі власних варіантів богослужбових книг. Причому дія етноконфесійного синкретизму була настільки сильною, що не уникли національної специфіки навіть головні обрядово-культові дії – таїнства.

Ці висновки дозволили дослідити у третьому параграфі розділу, чи є етнополітична зумовленість (вплив етнічного та політичного чинників) у процесі формування статусів православних Церков. В роботі доведено, що останні мають виразну етнічну та політичну обумовленість. Цей аспект проблеми інституційного становлення конфесії практично не знайшов свого відображення в еклезіології православ'я і майже не досліджений у такому ракурсі світськими дослідниками. Проте, незважаючи на теоретичні (канонічні) виклади про неможливість втручання світської влади у життя Церкви, на практиці у Східному християнстві відбувається й освячується Церквами тісне злиття конфесійних і державних інституцій. Це поєднання досягло свого апогею у візантійській теорії етатизму, згідно якої влада православного імператора є однією із найголовніших умов спасіння вірних.

Візантійська модель державно-церковних відносин у православних церквах (цезаропапизм) ґрунтувалася на давніх традиціях східних деспотій (етнічний чинник) і сприяла на перших порах швидкому і порівняно безболісному розвою саме східного варіанту християнства на теренах Візантійської імперії (після затвердження імператором рішення Соборів ставали державними законами). Така традиція співіснування держави і Церкви була тим чи іншим чином перейнята практично всіма Помісними православними Церквами. З іншого боку, ті Церкви, які не зупинилися на візантійському досвіді і творчо розвинули ці, взяті за взірець державно-церковні відносини (Румунська, Болгарська, Українська та ін.), змогли зберегти творчий потенціал православ'я. Механічне ж перенесення візантійського досвіду (Московська, Грецька, Сербська Церкви) призвело (чи призводить) до поступового саморуйнування Церков, перетворення їх в елемент державно-бюрократичної системи.

У розділі доведено, що активне формування європейських православних Церков поступово призвело до заміни східної (азіоцентричної) парадигми православного світогляду на європоцентричну. Православ'я й донині залишається європейським явищем ще й територіально – приблизно 9/10 громад православ'я зосереджено саме тут. Значну роль у європоцентричності православ'я відіграв і той факт, що чотири давні східні патріархати поступово стали здавати свої провідні позиції у Східному християнстві під тиском іновірної влади.

Аналіз принципів формування внутрішньої організації православ'я дозволив також зробити висновок про те, що відсутність єдиного адміністративного центру й існування православ'я у формі децентралізованої асоціації автокефальних, автономних чи незалежних в управлінні Церков, є закономірним наслідком припинення уже у VIІІ ст. доґматично-канонічного розвитку конфесії. Існуючі нині шляхи отримання автокефалії мають суб'єктивний характер і пов'язані перш за все із політико-економічною кон'юнктурою світового розвитку, а не із внутрішніми закономірностями (законами) розвитку конфесії.

У четвертому розділі – "Хроноструктура православної інституційності у геоцерковному вимірі" – розглядаються особливості розвитку конфесії у просторі й часі, визначальні ідеї, які стимулювали розвиток православ'я нового часу ("Третього Риму" та мегаломанії), рушійні сили розвитку православної інституційності новітнього часу.

Історіософський аналіз проблеми існування православ'я у формі незалежних Помісних Церков дозволив нам зробити висновок, що жорстка боротьба між православними патріархатами до XV ст. хоча й трансформувала ідею тріорархії (влади трьох головних центрів християнства) в пентархію (влада п'яти центрів), але це протистояння не мало своєю метою підрив основ етатизму. Православ'я й надалі ототожнювалося із однією імперією й одним народом на основі ідеї симфонії Церкви та держави. А тому будь-яка спроба самопроголошення автокефалії до 1453 р. розглядалася як посягання на істину і засуджувалася як єресь розколу. Лише із остаточним захопленням Константинополя мусульманами православні богослови розпочали пошуки нової моделі існування конфесії. Через півтора століття ці пошуки закінчилися визнанням греками можливості співіснування на рівних умовах кількох Помісних Церков. З цього часу (XVIІ ст.) Константинопольський патріархат вже не намагався ліквідовувати оголошені автокефалії, а православ'я у свідомості греків втратило свій вселенський характер, оскільки тепер воно ототожнювалося на теренах Османської імперії із певною національністю (греками).

Крах етатистської моделі розвитку православ'я став важливим чинником формування в православному Московському царстві месіанської ідеї "Третього Риму". Ця ідея, переживши трансформацію із релігійної в націонал-месіанську чи навіть націонал-шовіністичну, стала стимулом проведення російських православних хрестових походів, які, як і католицькі хрестові походи, лише погіршили становище християн в окупованих мусульманами країнах. Греки, звичайно ж, не могли не відповісти на ідею "Третього Риму" своїм ідеологічним конструктом. Таким чином, подальший розвиток православ'я визначили два майже протилежні підходи до його розуміння: московський (базований на ідеї "Третього Риму", сервілістичний за своєю суттю, оскільки обслуговував внутрішню і зовнішню політику Російської імперії) та грецький (який, з одного боку, був віддалений від політичних важелів впливу на внутрішній і зовнішній розвиток османської імперії, з іншого – на основі "Великої ідеї" намагався відродити Візантійську імперію та своє панівне становище в ній).

Саме протистояння цих двох визначальних ідей – мегаломанії та Третього Риму і визначало, а це ми доводимо у другому параграфі розділу, розвиток православ'я у XVIІІ-ХІХ століттях. Цим протистоянням обидва патріархати – Константинопольський і Московський – продовжували проявляти свою імперську сутність. Політика еллінізації, що в часи Візантійської імперії мала насамперед культурницький характер (грецька мова як одна із сакральних) і заслужено виводила Константинопольського патріарха на провідні ролі у православ'ї, за що він й отримав титул "Вселенського", починає перетворюватися у свою протилежність. Якщо раніше греки не перешкоджали іншим православним Церквам мати власне церковне управління, користуватися власною мовою, обирати своїх одноплемінників на всі ступені духовного служіння, то з падінням Візантії греки стають одним із найнесподіваніших ініціаторів ідеологічного поневолення слов'янських народів.

Політика Константинопольського патріарха призводила не лише до наростання морального невдоволення населення "окормляємих" земель, але й реально впливала на культурний рівень, а, отже, на авторитет слов'янських народів у світі. Не краща картина щодо вирішення подібних питань була й на "канонічних" територіях Московського патріархату, де відбулося повне підкорення церковної влади світській. Внаслідок цього Росія