LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні як суспільний феномен

Росії та в Україні, відсутність захищених від зовнішнього вторгнення територій, постійні релігійні утиски місцевого населення не дозволяли українському чернецтву активно виконувати місіонерську місію. З тих же причин в Україні було мало поширене самітництво, а монастирі будувались в основному біля міст. Тому нові земельні маєтності українські монастирі отримували в основному за рахунок пожертв. Український чернець цілком не розривав свого зв'язку зі світом, зберігаючи права власності, отримуючи при потребі фінансову та моральну підтримку.

Основою чернечої життєдіяльності в православній традиції (на відміну від більш споглядальної католицької) була праця. Праця в монастирях характеризувалась не тільки як підневільний обов'язок, але включала в себе в більшості випадків етичний елемент: вона розглядалась як виконання релігійних чи моральних обов'язків. На відміну від монастирів Візантії, у вітчизняних монастирях господарська діяльність стала однією з домінуючих функцій їх соціального розвитку. Монастир, що не мав належної матеріальної бази, не міг обійняти гідного соціального становища, і, як наслідок, не мав належного ідеологічного впливу на розвиток суспільства; з іншого боку, монастир, який стає великим землевласником, переслідує цілі, протилежні самій суті чернецтва - усамітненню та духовному самовдосконаленню. На перший план починає виступати питання влади, і монастирі стають впливовою силою в соціально-політичних протиріччях своєї доби.

Господарська діяльність монастирів, як основа належного фінансування, давала їм змогу виступати меценатами для духовних освітніх та культурних закладів.

Соціально-економічна діяльність православних монастирів була обумовлена політичним положенням чернецтва в державі, і падіння господарської діяльності монастирів стало наслідком кризових стосунків між монастирськими корпораціями та державою. Політика царського уряду щодо знищення монастирського землеволодіння привела до зміни основного укладу чернечого побуту, а в глобальному масштабі до підриву влади самого інституту чернецтва, нівелювання чернечої ідеології в суспільно-політичному житті держави. В Україні ця політика виявилась вдалою спробою знищення засад національної релігійної думки, провісниками якої певною мірою виступали монастирі, та підкорення української церкви Московському патріархату.

Соціально-економічна діяльність православних монастирів була обумовлена політичним становищем чернецтва у державі, і падіння господарської діяльності у монастирях стало наслідком кризових стосунків між монастирськими корпораціями та державою. Внаслідок секуляризаційних процесів в умовах адаптації до нового способу існування відбувається перетворення православних монастирів із феодальних землевласників в господарства з капіталістичним способом виробництва, що стали зразком для наслідування в межах господарської діяльності в посткріпосницькій державі.

Розділ п'ятий дисертаційного дослідження "Особливості культуротворчої діяльності православного чернецтва" присвячений аналізу особливостей національно-культурної діяльності українського православного чернецтва. Автором виділено етапи національно-культурної сфери діяльності монастирів. Аналізуються особливості чернечої субкультури в її релігійно-спіритуалістичному та аскетичному проявах. Досліджено специфіку протистояння українських монастирів латино-польським. Розглядається динаміка співпраці чернечого та суспільного середовища в рамках культури.

В філософській літературі поняття культури часто розглядалося через поняття культу та прослідковувалась його генеза через залежність від культу як специфічного феномену. В древньоруському суспільстві чернецтво, як домінуючий носій культуротворчої інформації, мало тісний безпосередній вплив на суспільство. Через монастирі переосмислювались і поширювались фундаментальні релігійно-культурні цінності. Близькість монастирів до міст спричинила до тісного спілкування ченців з місцевим населенням в межах як місіонерської, так і господарської діяльності, що стало поштовхом до активного релігійно-культурного впливу православного чернецтва на суспільство.

Етапи національно-культурної діяльності православних монастирів тісно пов'язані з вимогами історичних реалій. В період відносного політико-ідеологічного затишшя культуротворча діяльність монастирів обмежувалась релігійною сферою, а в епоху політичних катаклізмів відбувалося повернення до активної соціально-культурної діяльності.

Монастирям належить головна роль у збереженні сакральної культуринароду. Місце, на якому стоїть монастир, святе, тому монастир стає святим центром для Київської держави.

Православним монастирям належить значна роль в утвердженні культурних зв'язків між Заходом та Сходом. Українське духовенство, відчуваючи на собі вплив західно-європейського відродження, стояло на щабель вище в своєму освітньому відношенні від духовенства російського, що дало йому змогу виступити освітньою ланкою в процесі формування духовної культури східнослов'янських народів.

В період визвольних змагань православні монастирі набувають статусу осередків формування національно-самобутньої суспільної думки та підвищення національної самосвідомості українського народу.

В ХУІІ –ХУІІІ сттоліттях Україна виступала інтелектуальним донором Росії. Це стало причиною втрати Україною своїх найкращих інтелектуальних кадрів і наступної духовної кризи ХІХ століття.

В другій половині ХІХ століття на фоні загальної культурної кризи відбувається пошук нових духовних орієнтирів в суспільному середовищі, значну роль в якому зіграли духовні освітні заклади.

Висновки праці містять узагальнюючі положення, що випливають з аналізу автором проблеми православного чернецтва як суспільного феномену, а також окреслюють подальші напрями роботи над цією проблематикою, порушені в дисертаційному дослідженні.

Cоціальна природа вітчизняного православного чернецтва була прямим відображенням його релігійної природи та політичних реалій конкретної історичної доби.

З моменту своєї появи чернецтво формує себе як особлива верства, що вирізнялась на фоні суспільного середовища не тільки певними духовними чинниками, але й особливим соціально-політичним статусом.

Основною догмою, що визначала дух православного чернецтва, була його аскетична спрямованість. Для західного чернецтва не властива жорстка тілесна аскеза як передумова аскези духовної.

Особливістю вітчизняної чернечої традиції в порівнянні з візантійською виявилось те, що буденні форми чернечого співжиття у Візантії в умовах Київської Русі постали як одна з форм мучеництва і надали чернецтву образу святості.

Чернеча спільність, завдяки своєму винятковому соціальному статусу, формувало таких лідерів, які мали домінуючий вплив на суспільне середовище не тільки з духовно-релігійних, але і з політичних питань.

Джерельною базою для побудови правових відносин між державою та чернечими корпораціями стала система, що базувалась на монархічному верховенстві, з одного боку, та активній участі чернечих спільнот в усіх сферах суспільного життя – з другого.

Господарська діяльність монастиря була необхідною його функцією із-за самої структури феодального господарства монастирської корпорації, що протистояла оточуючому її світу.

Монастирські вотчини, що зробили монастирі самостійними феодальними господарськими організаціями, змінили їх соціальний статус: вони виступили як активна політична сила в державних та міждержавних стосунках.

Чернеча субкультура грунтувалась, передусім, на понятті культу, що і обумовило