LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

проблемно-хронологічний підхід в аналізі названої теми сприяв відтворенню суспільно значущої діяльності православного чернецтва як цілісної й динамічної інституції, яка, незважаючи на свої релігійно-корпоративні особливості, по-своєму чутливо реагувала на зміни в церкві й суспільстві, у настроях православного загалу. Складовою такого підходу став компаративний аналіз багатьох ключових характеристик чернецтва та монастирів у часовому, конфесійному, регіональному аспектах, за обставинами фундації монастирів, їх близькості до світської влади та ін. Конструктивним виявився при застосуванні до предмета дослідження методологічний принцип конфесійної неупередженості, який давав змогу з позицій світського релігієзнавства об'єктивно проаналізувати цілу низку джерел, заново переосмислити відомі чи маловідомі події й процеси у православній церкві України, дослідити, як, діючи в ідеологічно напруженому просторі між культурами православного Сходу і католицького Заходу, вчене чернецтво України сприяло збагаченню національної культури.

Наукова новизна дослідження. Концептуально-системний релігієзнавчий аналіз соціально значущої діяльності православного чернецтва з позицій світської науки дав підстави для висновку, що ця діяльність, будучи спричиненою церковно-релігійними цілями та інтересами, в умовах Київської Русі, а згодом – України вийшла за сакральні координати і на практиці набула загальносуспільної значущості, своїми результатами відповідаючи життєвим інтересам і потребам усієї української спільноти, а не лише власне монастирів чи церкви. Наслідки цієї діяльності чернецтва стали істотним внеском не лише в церковно-релігійну сферу, а й загалом у духовне становлення та розвиток руської (української) спільноти, у вибір політичних, духовних і культурних шляхів вітчизняного розвитку, у формування соціокультурного простору, менталітету й громадської думки, забезпечення духовної та етнонаціональної єдності перед зовнішніми та внутрішніми загрозами, у розвиток освіти, культури, моралі та ін. Водночас в умовах державної несамостійності України, включеності в церковні структури Російської держави після 1686 р., здійснення самодержавно-синодальної стратегії деукраїнізації чернецтва в Україні поступово відбулася "зміна коду" реагування чернецтва на суспільні явища та процеси, що призвело до значної втрати ним наприкінці ХІХ ст. потужного духовного і культурно-освітнього потенціалу, який був накопичений упродовж багатьох попередніх століть його активної діяльності у різних сферах суспільного життя.

Зазначені загальні висновки обґрунтовано й розвинуто в дисертаційному дослідженні низкою теоретичних положень, що відзначаються науковою новизною, а саме:

– масив писемних джерел власне чернечо-монастирського походження, тобто створених вітчизняним вченим чернецтвом, церковно-монастирськими діячами чи підготовлених на замовлення монастирів, за своїми характеристиками є авторитетним, змістовним, представницьким і у всій повноті та унікальності дає змогу досить об'єктивно й системно відтворити суспільно значущу діяльність православного чернецтва в різних сферах життєдіяльності у конкретні періоди національної історії;

– запровадження в києворуському суспільстві запозичених із християнського Сходу ідей аскетизму, чернечо-монастирської життєорганізації було зумовлено цілим комплексом причин, що загалом збігаються з причинами запровадження Руссю християнства і продиктовані потребами розвитку києворуського суспільства та державності. Чернецтво й монастирі досить швидко виявили свої значні потенції бути виконавцем і каталізатором у справі запровадження християнства на Русі, унаочненням характеристик нової віри. Саме з цим пов'язане їх швидке поширення й кількісне зростання, заінтересованість світської влади у стимулюванні їх присутності на руських (українських) землях. Києворуським потребам християнізації цілком відповідали специфічні риси чернецтва: наочність християнської переконаності та особистого подвижництва насельників монастирів, корпоративно-монастирська ідейна єдність та чернечамобільність, навички й досвід місіонерської діяльності серед іновірного населення та неофітів, толерантність щодо світської влади, порівняно високий освітній рівень чернецтва, його готовність до полеміки та вміння вести дискусії, широке використання писемних можливостей поширення й аргументації віровчення тощо;

– засвоєння святоотецької духовної спадщини, зокрема подвижницько-аскетичної, а також запозичення з християнського Сходу ідеї чернецтва та монастирської організації його життя з самого початку мало критично-вибірковий, критично-творчий характер, що стало спонукою формування вітчизняної моделі чернечо-монастирського комплексу зі своїми особливостями. Інститут вітчизняного чернецтва виник і формувався не як наслідок іманентного релігійного розвитку, а як імплантація тут східнохристиянської ідеї чернецтва, що мала сприяти процесу християнізації та використанню його позитивних наслідків у Київській державі-неофіті. Результатом таких цілепокладаючих і причиново-наслідкових процесів стало формування вітчизняного чернечо-монастирського комплексу за нормами, скоригованими києворуськими, а згодом – українськими реаліями. Особливостями цієї моделі були: неприйняття вітчизняним чернецтвом візантійських крайнощів аскетизму, ортодоксальних позицій, засвоєння чернечих концепцій і практик у пом'якшених, поміркованих формах; фундація монастирів здебільшого не у віддалених місцях, пущах, а поблизу міст, населених пунктів; якісна диференціація в позиціях монастирів, фундованих представниками світської влади і власне чернецтвом; тривалий час децентралізоване функціонування мережі монастирів і пов'язана з цим відносна самостійність монастирів від світської та церковної влади; виразно акцентований Богородичний культ; зорієнтованість значної частини чернецтва не на пасивну споглядальність, а на активну включеність у діяльність загальносуспільного значення, на виконання ним функцій ідеолога певних політичних та церковних курсів Русі, а згодом – України; відкритість вітчизняного чернецтва до інших культур, зумовлена впливом геополітичного чинника, співіснуванням на українських землях дотичних різноконфесійних спільнот, українською ментальністю та ін.;

– саме церковно-релігійні та монастирські інтереси та потреби змушували чернецтво у своїй діяльності відходити від буквалістського дотримання Правила 4 ІV (Халкидонського) вселенського собору стосовно чернецтва ("нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи і не беруть у них участі, залишаючи свої монастирі"), включатися чи й втручатися у розв'язання проблем суспільного значення: поширення освіти, створення національної літератури, книгодрукування, засвоєння інших мов та культур, благодійну допомогу нужденним та хворим, формування моралі, етнонаціональної консолідації, впливати на політичну, економічну та соціальну стратегію світських властей і т.