LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

ін. Така суспільно значуща спрямованість була притаманна Києво-Печерському, київським Золотоверхому Михайлівському, Софійському, Видубицькому Михайлівському, Межигірському Спасо-Преображенському, Чернігівському Троїце-Іллінському, Почаївському Успенському, Трахтемирівському Свято-Успенському, Мотронинському Свято-Троїцькому на Черкащині та багатьом іншим монастирям. Лише епоха Просвітництва та Гуманізму, наростання секуляризаційних процесів у культурі вплинули на зміну цих акцентів і пріоритетів, поступово звужуючи рамки активності чернецтва, духовенства, церкви загалом, витісняючи їх назад, у сферу власне сакрального. Специфічними для України чинниками поступової мінімізації чернечої діяльності стали також факти приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.), секуляризація церковної та монастирської власності (1786 р.), наростаюча залежність церкви в Україні від самодержавно-синодальної влади;

– найбільш активним виразником церковно-релігійних позицій та інтересів обох протиборствуючих гілок християнства – православного й католицького – у контексті православно-католицьких відносин та подій передунійної та поунійної доби в Україні було чернецтво обох таборів. Саме православне чернецтво здебільшого виконувало основний обсяг інтелектуально-полемічної роботи, продукувало нові ідеї, осмислювало, розвивало й утверджувало засади православної церкви та православ'я, етноконфесійної ідентичності українців, захищаючи "православного" як "руського" ("українського") і "руського" як "православного" в періоди загострення православно-католицького протистояння кінця ХVІ–ХVІІІ ст. Дослідження вузлових проблем православно-унійних відносин дало підстави для висновку, що високі цілі, декларовані ініціаторами унії щодо подолання кризових явищ у церкві в Україні, виявилися оманливими і у ХVІІІ–ХІХ ст. призвели "з'єдинених" до церковно-релігійної уніфікації за католицькими зразками з такою ж невідворотністю, як православну церкву на українських землях після 1686 р. – до уніфікації та денаціоналізації за самодержавно-синодальними указами;

– ідейні позиції православного чернецтва в Україні у знакових подіях і процесах національної історії та церкви у ХVІІ–ХVІІІ ст. (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, національно-визвольні рухи, Переяславська рада 1654 р.) залишалися вагомими, суспільно значущими, проте поступово трансформувалися, ставали в аспекті україноцентризму неоднозначними, суперечливими, непослідовними. Надалі процес дрейфування ідейних позицій інституту чернецтва від рішучого неприйняття світсько-владного диктату до тільки пасивного опору, сервілізму, нехтування інтересами української спільноти набув прогресуючого характеру, особливо в процесі реалізації політики самодержавної централізації та уніфікації церковних структур, суголосних із ліквідацією національної самобутності церкви в Україні. Водночас суспільно значуща діяльність православного чернецтва, зокрема в освіті, науці, культурі, письменстві, перекладацькій справі, книговиданні, формуванні громадської думки та пріоритетів у ній, моралі залишалася тривалий час вагомою;

– чернечо-монастирський комплекс України упродовж десяти століть вітчизняної історії еволюціонував складним, нелінійним шляхом. Зростаюча залежність церкви та монастирів України від російської самодержавно-синодальної влади, секуляризації церковної та монастирської власності, кадрове й культурно-освітнє виснаження складу вченого чернецтва в Україні та ін. призвели до того, що позиція православних насельників монастирів в Україні зазнала істотної трансформації у бік зросійщення, денаціоналізації, втрати самобутності та особливостей, що формувалися століттями. Очевидними стали процеси обмирщення монастирів та чернецтва як вияв, з одного боку – об'єктивних процесів у суспільстві, з іншого – неспроможності самого чернецтва чинити опір цивілізаційним, секуляризаційним процесам. Змінився вектор взаємовпливу монастирів і суспільства: раніше цей інститут суттєво впливав на суспільні, духовні та культурні процеси. З посиленням секуляризаційних процесів у суспільстві вплив релігійних морально-ідеологічних імперативів значно ослаб і вже саме суспільство почало помітно впливати на суспільну поведінку та становище чернецтва, на його реагування на процеси та явища. Суттєвих трансформацій зазнали позиції й самого православного чернецтва в Україні: в умовах капіталізації суспільства ХІХ ст. у середовищі чернецтва посилилися настрої деморалізації, стяжання, зовнішньої набожності, обрядовірства. Мінімізувалося національно свідоме чернецтво. У сфері духовної культури чернецтвом поступово втрачався величезний потенціал суспільно значущої діяльності, напрацьований у попередні періоди інтелектуальної та культурнотворчої активності;

– філософсько-богословські знання та уявлення в Київській Русі, згодом – Україні тривалий час складалися значною мірою зусиллями освіченого православного чернецтва (Іларіон Київський, Яків Мних, Феодосій Печерський, митрополит Никифор, Кирило Турівський, Іван Вишенський, І. Копинський, І. Гізель, І. Галятовський, Паїсій Величковський та ін.). Хоча філософсько-богословські напрацювання цих ченців-мислителів і не були оформлені концептуально, назагал вони пропонували певну модель ідейних орієнтацій, цінностей, відносин і поведінки на християнській основі, що мала забезпечувати стабільність суспільства, статус особи, їхню захищеність та ін. Вона відображала притаманні часу уявлення про навколишній світ, можливості його споглядання, пізнання, сходження по-християнськи налаштованої особистості до знання вищого рівня, духовного вивищення, самовдосконалення тощо і відображала пізнавальний поступ наукової думки в Україні.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація є першим в українському академічному релігієзнавстві фундаментальним комплексним дослідженням суспільно значущої діяльності православного чернецтва, у якому з позицій світської науки об'єктивно аналізується зазначена проблема в усій її багатовимірності, нелінійності та суперечливості. Результати дослідження дають підстави істотно скоригувати існуючі на сьогодні уявлення про діяльність цього непересічного релігійно-церковного інституту впродовж десяти століть (до початку ХХ ст.), більш адекватно відтворити духовні (у широкому значенні цього поняття) процеси національної історії у всій їх складності й багатовекторності і з урахуванням цього сприяти виробленню в сучасника ідейних орієнтирів, що базуються на аргументованих засадах історичної пам'яті.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали та висновки створюють досить широке підґрунтя для подальших наукових досліджень проблеми діяльності інституту монастирів та чернецтва, зокрема в аспекті становлення і розвитку релігієзнавчої, філософської та богословської думки в Україні, діяльності цієї структури у сфері освіти, культури, формування духовних