LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

Русі на християнських засадах" – автором досліджується проблема запровадження ідеї чернецтва в контексті соціально-релігійних реалій Київської Русі, характер еволюції вітчизняної чернечо-монастирської моделі, її місце і значення в реалізації головних напрямів державної та церковно-релігійної стратегії. Запозичені Руссю з християнського Сходу ідея чернецтва та чернеча практика означали реалізацію християнських ідеалів через подвижницький спосіб життя, глибоку внутрішню духовну роботу ченця над собою, робили подвижника філософом. При цьому сама філософія ставала засобом "виправлення натури при істинному знанні сущого" (Ніл Анкірський). За цих обставин чернецтво мало прислужитися як наочний і переконливий взірець переваг нової віри, а також засіб її запровадження та утвердження. У першому параграфі автор дослідження, аналізуючи процес засвоєння та реалізації ідеї чернецтва Київською Руссю, умовно виділяє два етапи її запровадження. До офіційного введення християнства – етап чернецтва неінституйованого, стихійно-самодіяльного, що не було спричинене внутрішньо назрілою необхідністю, не мало ґрунту, існувало як окремі вкраплення на тлі язичницьких домінант. Другий етап – після запровадження християнства, коли ідеї чернецтва, фундації чернечо-монастирських структур стають об'єктом осмисленої світської та церковної політики, як звернення влади до орудника, здатного істотно каталізувати процес християнізації києворуського населення. Актуалізація розв'язання цілої низки внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем Русі з неминучістю поставила на порядок денний питання про засоби їх реалізації в країні-неофіті. У структурі церкви найприйнятнішим виконавцем цих завдань виявився інститут чернецтва, який з огляду на свої якості міг оптимально сприяти не тільки зміцненню князівської влади та церкви, а й переведенню нагальних проблем у площину їх практичної реалізації. Водночас відбувся надзвичайно важливий, на думку автора дослідження, якісний поворот в історії самих вітчизняних монастирів та чернецтва, що згодом відбився і на християнській духовності загалом. Був покликаний до життя принципово новий тип монастирів, що синкретично поєднав у собі християнську аскетичну практику, містику в межах монастиря з більш активною його позицією у справі формування християнської духовності в суспільстві. Інститут чернецтва постав як специфічний духовний ареал, де відмінні від світських спосіб і організація життя, відносини, панівні ідеї, ідеали породжували особливу духовно-релігійну атмосферу, містико-аскетичну філософію зі своїм специфічним світосприйманням, світорозумінням, понятійним апаратом, що етимологічно міг збігатися із світським, але мати принципово інший зміст. Сам чернечо-монастирський комплекс, цілі та діяльність якого регламентовані уставами, презентувався як по-християнськи авторитетна, впливова, усталена, структурована, мобільна, кадрово оснащена структура, залучення якої в союзники значною мірою забезпечувало успіх християнізації. У другому параграфі дослідження автор аналізує формування вітчизняної моделі монастирів, їх особливостей як результат критично-творчого засвоєння східнохристиянських взірців. Зазначається, що цей підхід уже на стадії становлення монастирів уможливив своєрідність вітчизняної чернечо-монастирської корпорації, самостійну, незалежну позицію ряду монастирів у ставленні не лише до далекої Візантії, а й близьких київських митрополитів-греків та київських князів. Іншою важливою особливістю цього інституту стало неприйняття ним крайнощів аскези. Критично зреагували фундатори вітчизняного чернецтва і на розмаїття організаційних форм, привнесених "від греків". Потреби князівської влади у засобах подальшої неформальної християнізації, що вже не спиралася б на позірний ефект адміністративно-силових рішень, а базувалася на більш ефективних і тривких методах ідейного переконання, з одного боку; поява на руських землях критично переосмисленої моделі вітчизняних монастирів з їхніми широкими місіонерсько-культурницькими потенціями – з іншого, сприяли поступовому висуненню монастирів, чернецтва в центр глобальної духовної перебудови давньоруського суспільства на християнській основі. Ситуативно, але активно затребуваний монастирсько-чернечий комплекс у зв'язку з цим сам зазнав істотної трансформації, перетворюючись уже в процесі здійснення масштабних функцій щодо християнізації Русі з блідої, досить приблизної копії візантійського оригіналу в енергійний, динамічний, наступальний засіб утвердження нової віри, виразника християнської освіченості та культури. У третьому параграфі автор аналізує участь чернецтва в ініціюванні головних напрямів владної (княжої та церковної) стратегії на києворуських землях.

У дисертації досліджуються причини некритичних рецепцій на стадії становлення вітчизняних монастирів, процес переходу до стадії критично-творчого осмислення місця і значення цього інституту в широкому спектрі суспільно значущої діяльності. Завдяки своїм універсальним якостям чернечо-монастирський комплекс невдовзі став каналом формування певного світосприйняття віруючих – ідей, оцінок, аргументів (не тільки релігійних, а й суспільно-політичних, етнопатріотичних, культурних тощо); третейським суддею багатьох суспільних конфліктів, значущим регулятором відносин києворуської спільноти загалом, культурно-духовними центрами та ін. У дисертації виокремлені найбільш вагомі ідеї, концепції, що завдяки чернечо-монастирському авторству, обґрунтуванню та поширенню набули значного суспільного резонансу (зокрема, Іларіонівські ідеї рівності "народу руського" іншим народам, ідея самодостатності й перспективності русичів як "нового народу", ідея прийняття християнства Руссю з власної волі, а не внаслідок нав'язування віри Візантією та ін.). Ці та інші ідеї стали складовими формування політичної, етнонаціональної свідомості й самосвідомості, орієнтиром у культурній динаміці руської (української) спільноти. Автор робить висновок, що участь чернецтва в ініціації головних напрямів церковно-релігійної, етнокультурної стратегії в києворуській суспільності беззаперечна.

Третій розділ – "Діяльність вітчизняного православного чернецтва у контексті соціально-історичних і релігійних процесів українського Середньовіччя (ХІІІ–ХVІ ст.)" – з'ясовує особливості діяльності чернецтва в умовах деструктивно-руйнівних, негативних за церковно-релігійними, соціальними, політичними та культурними наслідками процесів у один із найскладніших і "темних" періодів національної історії, причини трансформації ідейних позицій, характеру реагування православного чернецтва на внутрішньо- та міжцерковні, соціально-політичні зміни на українських землях.

Спираючись на аналіз джерел чернечо-монастирського походження, у першому параграфі автор робить висновок, що притаманна "золотій добі" розвитку чернецтва Київської Русі їх суспільно значуща діяльність на історичному відтинку після золотоординського нашестя