LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

зазнала істотних змін. За всієї регіонально-церковно-політичної диференціації чинників, що зумовили такі зміни, мала місце загальна тенденція істотного звуження можливостей монастирів та чернецтва у виконанні церковно-релігійних, морально-настановчих, соціально-патріотичних, соціально-культурних й інших функцій, тенденція вимушеного обмеження і звуження діяльності суто внутрішнім монастирським комплексом питань. Досліджено багатовекторні причиново-наслідкові зв'язки негативного характеру, що, зрештою, призвели чернечо-монастирський комплекс і православну церкву загалом до кризового стану, сприяли появі унійного варіанта виходу з нього. Базуючись на результатах релігієзнавчого аналізу праць К. Турівського, К. Смолятича, єпископа Серапіона, вченого чернецтва Києво-Печерського монастиря, позиція якого знайшла найповніше відображення у "Києво-Печерському патерику", автором виокремлено і проаналізовано проблеми: бачення вченим чернецтвом реального стану монастирів, системи духовних цінностей та орієнтирів, культивованих й поширюваних "чорноризцями"; ставлення до світської та церковної влади, мотиви та напрями суспільно вагомої діяльності чернецтва загалом і києво-печерського зокрема; причини поступової втрати чернецтвом духовно-релігійних здобутків і самої історичної пам'яті про них, дрейфування чернецтва у напрямі відходу від аскетичних вимог до їх послаблення, компромісності, угодовства; проаналізовано факт появи в середовищі мирян скептичного ставлення до чернецтва тощо. Акцентовано увагу на чернечих рефлексіях "Києво-Печерського патерика" як вітчизняного джерела, що було оприлюднене до початку його цензурного редагування російською церковною владою. У другому параграфідосліджено місце православних монастирів та чернецтва в контексті церковно-релігійних та соціально-культурних процесів ХV–ХVІ ст., поступове зміщення центру духовно-релігійної, морально-виховної, культурної діяльності на захід українських земель, де були прийнятніші політичні, соціально-економічні та правові умови, діяли активні зв'язки із південнослов'янською та західною культурами, а православно-католицькі суперечності в умовах поліконфесійної Речі Посполитої ще не набули контраверсійності, гостро антагоністичного характеру. Проаналізовано стримуючі щодо міжцерковної конфліктності чинники, що тривалий час уможливлювали конфесійне співіснування й відносно толерантні, зважені відносини між представниками етноконфесійних спільнот у межах однієї країни. Водночас, апелюючи до змісту чернечо-монастирських джерел, творів найбільш далекоглядних представників вченого чернецтва, автор простежує динаміку наростання негативних процесів, що почали розхитувати чернечо-монастирський комплекс, деморалізувати чернечий та духовний чини і в остаточному підсумку призвели до розколу 1596 р. У дослідженні робиться висновок, що за цих умов представники вченого чернецтва (але не завжди – ієрархи) виявилися відносно більш готовими до реалістичного розуміння процесів, які відбувалися на українських землях у церковно-релігійній, етнокультурній, соціально-політичній та економічній сферах. У третьому параграфі автор дисертаційного дослідження, спираючись на тексти чернечо-монастирського походження (літописи, монастирські хроніки, тематичні збірники, твори ченців-письменників, щоденникові записи ігуменів, епістолярну спадщину та ін.), аналізує позицію та характер витлумачення православним чернецтвом церковних, соціальних, етнорелігійних проблем передунійної доби. В умовах наростання кризових явищ у православній церкві, періодичної втрати тут церковного управління, "нестроєній" на усіх рівнях монастирі взяли на себе функцію опорних пунктів захисту православної церкви в католицько панівній Речі Посполитій, фактично ставши на захист етнонаціональної ідентичності українського народу, його соціальних прав та інтересів, української культури та духовності, заборолом проти полонізації. Завдяки православному чернецтву в процесі полеміки з католицькими опонентами були виокремлені принципово важливі й суспільно чутливі проблеми, що потребували відповідей та роз'яснень православному загалу; стали використовуватися католицькі джерела як безпосередні об'єкти критики чи полеміки; застосовуватися невідкладне полемічне, проповідницьке реагування на резонансні події тощо. Водночас зазначається, що засоби доведення істинності позиції православної сторони (як і їхніх опонентів) тривалий час залишалися звуженими, спрощеними до примітивізму, апелювали скоріше до почуттів, до віросповідної, етнонаціональної чи соціальної солідарності, аніж до вивірених богословських аргументів, до логіки чи канонічного права. У дослідженні робиться висновок, що, незважаючи на зусилля православного чернецтва, його вченого (досить вузького) прошарку, станом на 1596 р. православна церква виявилася фактично не готовою ідейно, освітньо, кадрово протистояти католицько-унійній рішучості, підкріпленій адміністративно і владно. Проте їхні духовні напрацювання стали підґрунтям, на якому стало можливим духовне піднесення могилянської доби.

У четвертому розділі – "Православне чернецтво України між східнохристиянською (православною) і західнохристиянською (католицькою) традиціями діяльності монастирів" – у інтелектуальному контексті православних полемічних джерел чернечо-монастирського походження аналізується ставлення православного чернецтва до унійного шляху розв'язання внутрішньоцерковних проблем, питань православно-католицьких, православно-унійних відносин; з позицій об'єктивності, позаконфесійності з'ясовуються декларовані цілі творців унії і результати їх практичної реалізації на частині українських земель, методи та засоби переведення православних монастирів на унію; досліджується трансформація позицій православного чернецтва в питаннях суспільно значущої діяльності могилянської доби; розглядається процес формування особливостей православних монастирів, позиції чернецтва.

Оскільки творчий доробок вченого чернецтва позиціонувався не лише як відображення чернечо-монастирських, а й загальноправославних поглядів, то науковий інтерес має встановлення головних напрямів і рівня православної критики унії, семантика зміни ставлення до унійних процесів у часі, за регіонами, із зміною позицій патронів монастирів, з приходом у православну полеміку всебічно підготовлених ченців-інтелектуалів тощо. Дослідження зазначеної проблематики у першому параграфі дало підстави зробити такі висновки: релігійна форма конфлікту по лінії "православ'я – католицизм" нерідко приховувала більш сутнісні політичні, соціальні, міжнаціональні суперечності в польсько-литовському поліетноконфесійному державному конгломераті. Практика реалізації унійної ідеї не тільки не сприяла умиротворенню релігійної спільноти Речі Посполитої, а й додатково загострила православно-католицькі відносини, ускладнивши їх позарелігійними аргументами та звинуваченнями, долученням до цієї справи владно-адміністративних структур та