LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

засобів. Більшість православних монастирів, зокрема авторитетних, з глибокими традиціями "благочестя", матеріально міцних, ідею "з'єдинення" не прийняли і невдовзі по 1596 р. стали основними осередками захисту православ'я. Саме вони створювали прецеденти громадського опору адміністративно-силовим методам нав'язування церковного перепідпорядкування. Водночас поява реальних релігійних опонентів з виразною антиправославною програмою змусила православні монастирі, чернецтво та братства зайняти в міжцерковному протистоянні активну позицію з використанням широкого арсеналу легальних засобів захисту церкви та монастирів.

З позицією православного чернецтва пов'язані не лише універсалізація й урізноманітнення методів та засобів захисту "благочестя", а й ініціація боротьби за рівні релігійні, національні та соціальні права "русинів віри грецької" в Речі Посполитій, утвердження нового змісту етноконфесійної самосвідомості православних "россів"; створення синкретичної форми співпраці православних братств та монастирів, оснащеної соціальною та освітньо-культурною інфраструктурою, зорієнтованої на православну та національно-культурну ідентифікацію, прагнення подолати освітньо-культурну монополію єзуїтів. Актуалізація церковно-релігійних потреб широкого спектру в поунійний період сприяла розвитку і реалізації суспільно значущих можливостей монастирів, що з києворуської доби були притаманні цій структурі; висунула на передній край ідейної боротьби плеяду православних ченців, діяльність яких витворила цілу добу православно-церковного, культурно-національного піднесення в Україні, названого Відродженням. У дослідженні виокремлені проблеми православно-католицької полеміки, що, попри свій церковний характер, мали, в силу особливостей середньовічного світосприймання та світорозуміння, загальносуспільне значення (ідея соборності та соборноправності, прав вірян у вирішенні церковних питань, ідея перегляду жорсткої схеми "православний-русин" – "католик-лях", наповнення її соціальним змістом; ідея дистанціювання себе ("Русі тутешньої") від "Русі Московської" й "Риму" та ін.). У другомупараграфі на матеріалах чернечо-монастирських джерел досліджується внесок православного чернецтва могилянської доби в розв'язання проблем духовного, освітнього, національно-культурного розвитку. Автор дослідження зазначає, що в кризових ситуаціях церква завжди шукала опори у власному, ідейно монолітному, мобільному, організованому, поінформованому, освітньоємному, твердому у своїх переконаннях резерві – чернецтві. Дисертант доходить висновку, що за всієї диференціації чернечо-монастирської корпорації (аналізуються богословсько-філософські позиції та діяльність трьох найбільш представницьких груп чернецтва) тривалий час інститут чернецтва залишався зосередженням головних етнонаціональних та культурно-освітніх сил. Спираючись саме на освічене чернецтво і долаючи консервативні настрої ортодоксальної частини ієрархії, кліру та чернецтва, архимандрит і митрополит П. Могила, його однодумці на якісно нових засадах змогли здійснити національно значуще реформування багатьох складових православної церкви, освіти, культури, науки, книгодрукування та ін. Проаналізовано рівень православної полеміки цього періоду, встановлено причини, що, на думку автора, не лише не сприяли порозумінню православного та католицько-унійного таборів, примиренню "Русі з Руссю", а в багатьох випадках призвели до ескалації конфлікту. У третьому параграфі досліджено формування особливостей православних монастирів та чернецтва в Україні за підсумками їх розвитку впродовж шести століть. Зокрема, зазначено організаційно-структурні, монастирсько-управлінські, обрядові, освітньо-організаційні, дисциплінарні зміни в унійних (колишніх православних) монастирях, що здійснювалися з початку ХVІІ ст. за римсько-католицькими взірцями. Дедалі очевиднішими ставали відмінності чернечо-монастирського православного комплексу в Україні і від монастирів у Московській державі: тут не було жорсткої залежності монастирів від світської влади, як у російських обителях; фундація вітчизняних монастирів не була державною політикою. Монастирське стяжання в Україні не набуло російських масштабів. Чернецтво в Україні не вирізнялось ортодоксальністю, було схильне до поміркованого ставлення до іновір'я, інших культур; тут не прижилися крайнощі аскетизму. Вітчизняне чернецтво було активно включене в культурно-освітню, письменницьку, перекладацьку, книгодрукарську та іншу суспільно значущу діяльність, чого не знали російські монастирі. Зроблено висновок, що ці особливості формувалися, по-перше, як наслідок критично-творчого засвоєння східнохристиянських взірців та їх аскетичного досвіду, по-друге, під дією силового поля різновекторних (позитивних і негативних) чинників, причин, явищ та процесів у києворуській, а згодом українській дійсності. Встановлено, що на середину ХVІІ ст. українські православні монастирі, провід чернецтва являли собою впливову духовну силу як у сакральному ареалі, так і в політичній, матеріально-господарській, соціальній, національній, культурно-освітній та інших сферах. Підтвердженням цього є їх конструктивна участь у духовному відродженні України могилянської доби.

У п'ятому розділі – "Православні монастирі та чернецтво в умовах церковно-релігійної та соціально-політичної залежності від Російської імперії" – проаналізовано позиції чернецтва у ключових, долевизначальних процесах та подіях національного буття, коли такі позиції були найбільш ідейно означені, аргументовані, ідентифіковані за виразниками у чернечому середовищі й мали істотний вплив на різні верстви української спільноти.

У першому параграфі досліджена діяльність православного чернецтва в духовній сфері постмогилянської доби як засіб культурно-світоглядної консолідації української спільноти. Встановлено, що з приходом нової генерації ченців і церковних діячів розпочався процес переорієнтації духовної культури України у напрямі активного засвоєння здобутків не лише східної, а й західної освіти, культури та духовності. Проаналізовано комплекс церковно та суспільно значущих ідей, концепцій представників ученого чернецтва цього періоду, що згодом набули широкого застосування. Серед них – концепція обстоювання інтересів українського народу, православної церкви в умовах існування під юрисдикцією іншої держави, утвердження етноконфесійної самосвідомості українців; ідеї незмінності "першої вольності", тобто церковного підпорядкування Константинополю із збереженням стародавніх прав, вольностей та привілеїв; право на рівність православних українців у Речі Посполитій, недопущення церковного підпорядкування Києва Московському патріархату, відкритості до інших культур та світоглядів та ін. Констатована багато в чому неортодоксальна, творча, нерідко новаторська, україноцентрична позиція православних ченців-письменників, проповідників, "дидаскалів". У другому параграфі на прикладі двох резонансних