LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православний архетип сім'ї у контексті комунікативних відносин

цінностями та їх носієм – Абсолютною Особистістю. Автором ця проблема розглядається в контексті релігійного тлумачення, зважаючи на специфіку теми.

Особистість є тотожністю духовного та матеріального, внутрішнього та зовнішнього, динамічного та статичного, виявленою в індивідуальному історичному становленні, яка має своє власне ім'я та соціально значиме буття. Динамічне вираження особистості в історичному процесі відбувається через становлення її образу у взаємодії з іншими особистостями в світлі існування Абсолютної Особистості. Таким чином складається культурний пласт, що транслює вічні духовні основи, тобто архетипічні принципи в мінливих символічних формах.

Особистісне начало пронизує собою всю істоту людини, а не знаходиться десь поруч із нею. У людині "все" тому особистісне, що це "все" співвідноситься з духовним началом, існуючи як цілісне й у своїй цілісності неповторне та абсолютно одиничне.

Простором вираження унікальності і неповторності буття особистості є життєвий світ, який складає сукупність усіх можливих чи дійсних горизонтів досвіду людського життя. Це особлива цілісність, яка утворюється подіями життєвого процесу, але подія – це не все, що з людиною трапляється, а лише те, що є для неї життєво значимим.

У роботі відзначається, що феноменологічна соціологія розглядає повсякденний життєвий світ як інтерсуб'єктивний, уже конституйований, очевидний та безпроблемний. Це дає підстави розглянути створення сім'ї як неповторну подію в житті особистості, яка акцентує і надає йому саме такого, а не іншого значення. Ця подія розкривається в неповторно-особистісних взаєминах, а сама сім'я постає як унікальний життєвий світ.

Отже, життєвий світ, як підкреслює дисертант, є сукупністю інтерсуб'єктивно поділеного досвіду повсякденного життя, що включає сприйняття природних об'єктів та людських відносин, матеріальних та символічних продуктів людської діяльності, яка є не лише онтологічною підвалиною вживання мови, але й особливим простором морально-практичних вчинків людини.

Важливою для роботи є концепція Ю.Габермаса, який доповнює феноменологічне трактування повсякденного життєвого світу ідеєю комунікативної дії. Це дозволяє йому розглядати суспільство як частину посттрадиційного життєвого світу, що символічно структурований. Його структурним компонентам відповідають культура, суспільство та особистість. Тобто, символічні структури життєвого світу відтворюються засобами комунікативної дії, яка забезпечує не лише відтворення інтерсуб'єктивно значимого знання, але також стабілізує групову солідарність та відтворення компетентних учасників. Автор робить висновок про те, що соціалізація як одна із форм цього відтворення (яке також здійснюється через культурне відтворення та соціальну інтеграцію) здійснюється в процесі сімейної комунікації, специфіка якої дозволяє говорити про сім'ю як модус повсякденного життєвого світу. Глибинний культурний шар значень та варіантів трактувань, який транслюється в процесі відтворення повсякденного життєвого світу, формується на основі духовних засад, архетипічних моделей, які проступають на поверхню через мінливі символічні форми.

Тому осмислення цих форм – це шлях особистості до розуміння себе та культурної традиції через повернення сенсів повсякденного життєвого світу, осмислення його очевидних наявних форм. Але на цьому шляху слід остерігатися, з одного боку, крайностей філософської абсолютизації дорефлексивних, традиційних пластів життєвого світу і повсякденного буття, що може знайти своє завершення в самоізоляції у відсталій партикулярності життєвого світу та втраті його персонального виміру. З іншого боку, як доведено в дисертації, повернення до традиції не повинне бути "механічним" її відтворенням, тобто пасивним засвоєнням смислів. Це не просто відродження цінностей повсякденного життєвого світу поверненням до минулого, а, перш за все, їх осмислення та переосмислення, що можливе тільки через виявлення фундаментальних основ їх формування, якими і є архетипи та символи, через які вони виявляються.

У другому розділі "Символічність взаємин чоловіка та жінки як спосіб виявлення архетипу сім'ї", що складається з п'яти підрозділів, розглядається символіка чоловічого та жіночого, її вираження в міфах, детально аналізується православна символіка, через яку освячуються взаємини чоловіка і жінки, їх подружнє життя і виявляється архетип сім'ї, який за своєю суттю є комунікативно-особистісною моделлю взаємин.

У розділі відзначається, що оскільки будь-яке розуміння опосередковане знаками та символами, то розуміння людиною себе передбачає розуміння тих символічних форм, через які здійснюється осмислення та освячення людського життя взагалі та сімейного зокрема.

Символічні змісти принципово не статичні, а динамічні, як динамічне будь-яке порозуміння в процесі спілкування. Тому міжособисті взаємини постають процесом інтерпретації тих глибинних символічних форм, що виражають буттєву сутність і походять з глибини віків, які людина успадковує в процесі соціалізації.

Символи чоловічого та жіночого є першими символами природного існування людини, які виражають двоєдиний сенс її єства. Життя в очах людини набуває двоякого характеру: це свідомість, воля, трансценденція, це – дух, який символізуює чоловічий принцип; але це і матерія, пасивність, іманентність – плоть, що характеризує жіноче начало. Як у собі самій, так і у своєму супутнику, в усіх виявах життя людина зустрічається з поляризованим існуванням. Дві протилежності можуть вступити у відчайдушне протистояння, у безжалісну боротьбу, але вони можуть також прийти до самоствердження як взаємодоповнюючі елементи певної вищої єдності; в цьому і полягає духовна проблема існування. Діалектика взаємовідносин чоловіка та жінки досить складна і може втілюватись в різноманітних формах.

Узагальнюючи аналіз символіки чоловічого та жіночого, автор відзначає, що їх різність є, з одного боку, умовою їх єднання, з іншого – створює проблеми: конфлікт між унікальністю особистості та продовженням роду, між творенням та дітонародженням, між чоловіком та дружиною. Але створення сім'ї – це не стирання відмінностей, а створення простору, де Інший – це не просто протилежний, Інший – це і я сам, це простір, який дозволяє через Іншого розпізнати самого себе. Тільки істинна трансцендентність поєднує чоловіче та жіноче таким чином, що їх елементи перетворюються, тому що весь парадокс людського призначення полягає у тому, щоб стати самим собою, стаючи іншим.

Сімейна символіка фундаментально розроблена у християнстві, зокрема у православ'ї. Християнство за своєю суттю є релігією сім'ї, воно приносить спасіння сім'ї і через сім'ю, розглядаючи єдність людства в контексті сім'ї, а саму сім'ю називаючи "малою церквою". Символічне заснування церкви здійснюється в сімейному домі і саме під час шлюбної урочистості.

Аналізуючи православні символи сім'ї, дисертант звертає увагу на те, що в цьому контексті сім'я постає як реальність, взаємообумовлена процесами становлення та взаємоіснування чоловіка та дружини, які утворюють цілісність. Символом цієї цілісності виступає людство, створене як сім'я, яка повинна здійснювати свою природну єдність через єдність з Богом. Цей символ розкривається через народження дружини як