LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Православний архетип сім'ї у контексті комунікативних відносин

"помічника" відповідного, тобто діалогічно узгодженого у єдиній повноті буття з чоловіком. Протиставлення в міфологічному мисленні чоловічого та жіночого як неба і землі, як світла-пітьми, добра-зла у християнстві знімається ідеєю єдиносутності та єдинокровності чоловіка та дружини. Таким чином, дружина це уже не стать і не статева відмінність (рос. половое – половинчасте), недостатнє буття (хоча часто можна зустріти саме таку інтерпретацію), а повнота буття по плоті. Це помічник, якого людина знаходить не у зовнішньому світі, а всередині себе, але приходить він від Бога. Я можу пізнати Іншого лише через нашу спільну співпричетність третьому. Пізнати Іншого як самого себе, побачити себе в Іншому – означає наблизитись до таємниці Божого промислу про людину. Дивлячись один на одного, один через одного, люди вдивляються у "абсолютно Іншого". І саме у цьому випадку закон біполярності поступається вищому закону - поєднання протилежностей у спрямованості до Абсолюту.

Саме тому стосунки чоловіка і жінки освячуються шлюбним ритуалом вінчання, який вводить від природи даних чоловіка та жінку в іншу якість – чоловіка та дружини. Вінчання виконує спільну для усіх ритуалів функцію: спонукає людину стати тим, чим вона не є, і такою, якою вона не може бути в своєму профанному, непросвітленому стані, в підпорядкуванні безпосередньому досвіду та елементарній логіці. Тобто, мета шлюбного вінчання полягає у перетворенні зв'язків родових у зв'язки духовні, родового батьківства та материнства (які можуть бути джерелом рабства) - у духовне.

Автор зазначає, що зміст єднання чоловіка та жінки і його мета не обмежується родом і суспільством, а визначається особистістю, її прагненням до повноти і цілісності життя. Укладання шлюбу відбувається у трьох іпостасях: подружня любов, батьківство та материнство, які в сукупності утворюють простір союзу, що дає життя. Досвід цього життя отримують не лише діти, а й батьки, оскільки спільне життя перетворює і доповнює індивідуальні характеристики. Аналіз символічних форм дає підстави стверджувати, що ні материнство, ні батьківство не можуть бути самостійними функціями. Вони вплетені в складну структуру сімейного життя, всі компоненти якої взаємопов'язані та взаємообумовлені, більше того, вони визначаються спільною духовною спрямованістю.

Символ батьківства розкривається через Божественне батьківство, яке є вічним спілкуванням між Батьком та Сином, між Богом та людиною, Його чадом. Основною темою цього духовного спілкування є ідея усиновлення, синівства, тобто народження особистості. Людина виходить із тотожності скінченому світу і його циклічній круговерті. Духовне материнство Діви Марії виводить людську природу із невизначеного стану, вносячи в саме природне буття абсолютний устрій. Жінка спочатку стає нареченою, тобто названою для Бога, прийнявши цю назву – приймає Бога Слово і стає його матір'ю. Мати – та, хто має в собі і народжує з себе, дає світові те, що має від Бога. З'являється принцип особистості, що є надсвітовим станом, доведеним до абсолюту в образі Боголюдини. Особистість народжується, має свій власний початок, виховується, а, отже, має особисту історію уподібнення Абсолютній Особистості.

У дисертації обгрунтовується, що простором для втілення ідеї єдності сім'ї є символ дому, де горить спільне вогнище, яке символізує духовну і матеріальну єдність тих, хто його підтримує. Тобто, дім для людини – це такий рівень єднання, в якому відносини його членів один з одним опосередковані їхнім ставленням до єдиного центру. Зміст цих взаємин не випливає виключно зі стосунків суб'єктів, що вступають в них, а освячуються відносинами людини і Бога, оскільки відносне відношення похідне від абсолютного. Тільки таке абсолютне відношення створює просторову неперервність спільності сім'ї – дім. Будь-який дім є приведенням до певної цілісності і єдності його основи, фундаменту і даху, тобто земного і небесного. Отже, символ дому виражає вічність, реалізовану в часі, досконалість, здійснену у просторових формах. Це означає, що зробити світ міжособистих сімейних відносин суцільним і неперервним можна за умови наповнення його абсолютним змістом, підведення під нього трансцендентної основи.

Умовою такої цілісності життя в християнській традиції є втілення в людині Образу Божого, який є центром її духовного життя, визначає її ієрархію у світі, обумовлює вроджений потяг до Абсолюту. Це – напружене прагнення ікони до свого оригіналу, образу - до свого "архе", свого Першообразу, який завдяки своїй динамічній структурі спонукає до суб'єктивної особистої подоби Богу. Шлях від образу до подоби складає ікономію (з грец. Божественне домобудування) людського життя, є центром усіх відносин і містить в собі весь життєвий простір і час. Тобто, саме життя стає домом образу і його вибудовою.

Дисертант відзначає, що дослідження православних символів сім'ї - шлюбу, вінчання, батьківства, материнства, дому та домашнього вогнища - дозволяє виділити певний архетип сімейних стосунків. Його риси пояснюються усталеною спрямованістю до свого Першообразу – Абсолютної Особистості, який втілюється через описані символи і виявляються у комунікативно-особистісній моделі сімейних взаємин.

У третьому розділі "Православний архетип сім'ї та проблеми комунікації в сучасному світі", який включає два підрозділи, сім'я розглядається як інституційне ядро приватної сфери посттрадиційного життєвого світу, головними функціями якої стають соціалізація та комунікація. Аналізується "монологічне" та "діалогічне" спілкування та їх роль у характері сімейних відносин, які виражаються в унікальному повсякденному життєвому світі, що характеризується усталеністю, спадковістю та очевидністю. Доводиться, що архетип є однією з форм трансляції традиції, в яку вкорінений повсякденний життєвий світ сім'ї.

Автор звертає увагу на те, що сьогодні у філософії засадничими вважаються інтерсуб'єктивні, мовно-комунікативні структури. Саме в міжлюдському спілкуванні найбільш виразно виявляється різниця між індивідом як особистістю й індивідом як одним із маси і, водночас - суттєва різниця в характері комунікативних спільнот, до яких вони належать. Пошуки фундаментальних основ людського існування дають підставу вважати, що осягнути сутність людських стосунків і власне самої людини можливо саме в результаті з'ясування її відношення до іншого буття, спілкування з іншими людьми, її здатності до буття-з-іншими, розкриття глибинного, інтимно-особистісного виміру людського буття. Це буття, з одного боку, є необ'єктивованим і безумовним, наближає нас до чогось абсолютно непредметного, а з іншого – його очевидність є тим центром людського існування, який виявляє його сутність. Однією з форм спілкування в його глибинних, потаємних проявах є сім'я.

Звільнення від визначеної традицією ролі, пов'язане зі входженням в постіндустріальне суспільство, сприймається як "визволення взагалі". Адже тепер сам індивід відповідає за власний "Я"-проект. Але тут важливо уникнути крайностей та хибних рішень. Це однобічне протиставлення минулого та теперішнього, внаслідок чого на місце традиції духовної культури, спеціалізованих знань приходять бульварна література, самоосвіта та інші втілення принципу "зроби сам". У діяльності людей все більше беруть участь