LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Проблема духовності в етико-релігійному вченні Лева Силенка

Законах правильного життя", – це умова збереження та існування нації взагалі і кожної людини окремо. Методологічною основою такої трактовки змісту моралі в Л.Силенка виступає етнокультурний релятивізм, що підтверджується його думками: "українська справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю життя".

На думку дисертантки, зведення змісту життя людини до семи названих законів надає можливість обмежити особисту свободу в приватній сфері життя людини. У цьому і проявляється суто релігійна риса соціальної функції РУНВіри.

У висновку дисертант звертає увагу на комплексний аналіз творів Л.Силенка, що є новим варіантом цілеспрямованого проектування етнокультурних ідентифікацій, а це свідчить про необхідність подальшого розвитку української національної ідеї.

В п'ятому підрозділі "Концепція держави як морально-релевантного чинника духовності в РУНВірі" аналізуються взаємовідношення між православ'ям та державою. Візантія перетворила Україну-Русь у свою духовну колонію, і держава почала служити православ'ю, а не народові. Завдяки багатьом історичним фактам Л.Силенко доводить, що "християнська віра була руйнівною силою в державному житті України", бо вона не була заснована на духовній силі народу, на його вірі і культурі, чим і було зруйноване уявлення народу про справи віри та справи держави. "В цьому схована тайна її жахливої багатовікової національної трагедії".

Простежено, що пошук Л.Силенком консолідуючого чинника примушує його звернути увагу на погляди М.Макіавеллі, К.Маркса, Д. Донцова та ін., протиставляючи ідеологію національної держави як морального утворення, а не політичного конгломерату протилежних сил. З цього твердження виходить, що духовне життя суспільства визначається моральними факторами. Але при цьому, Л.Силенко віддає перевагу авторитарним політичним діячам як духовним лідерам, вважаючи їх головними чинниками в справі побудови нової української держави. Методи та засоби, які використовують лідери, засновані на переконанні та втіленні нових невичерпних можливостей духовного розвитку української держави та суспільства.

У підрозділі обґрунтовані патерналістичні уявлення Л.Силенка про державу. Вона зображена ним як абсолютний ідеал, але в сучасному розумінні, на погляд дисертантки, вона в більшій мірі нагадує тип бюрократичної соціальності, що несе в собі й месіанський комплекс, тобто ілюзорне уявлення про виключну роль провідника в розвитку суспільства.

У висновку говориться, що розроблена Л.Силенком релігійна етика знайшла своє втілення в його моделі держави з єдиною національною ідеологією, на роль якої претендує РУНВіра.

Другий розділ "Місце релігійно-етичного вчення Л.Силенка в контексті світової філософії" присвячений осмисленню місця його творчості в українській та світовій філософії.

У першому підрозділі "РУНВіра як подальший розвиток української філософської духовної традиції" зроблено аналіз специфіки дохристиянської та християнської ментальності українців, а також культурної та філософської спадщини народу. Л.Силенко вирішує проблеми соціокультурної ідентифікації завдяки дискурсу концепцій відомих українських і російських мислителів О.Потебні, С..Соловйова, М.Грушевського, Я.Оріона, Ф.Прокоповича, І.Огієнка, Г.Сковороди та ін. Ставлення до названих мислителів неоднакове: на одних він відкрито посилається та часто цитує, ідеї інших висловлює без усяких посилань, а деяких діячів та теоретиків піддає гострій критиці.

Особливу симпатію у нього викликають дослідження таких відомих вчених як А.Потебня, С.Лісовий М. Грушевський, В.Липинський, на яких він часто посилається.

У підрозділі також доведено, що засновник РУНвіри прямо не посилається на Е.Голубинського, Я.Оріона, В.Шаяна, Д.Чижевського, але деякі їх думки у переформульованому вигляді розпорошені по всьому тексту "Мага Віри" та "Святому вченні".

Підкреслено, що об'єктом критики Л.Силенка є релігійні діячі та філософи І.Огієнко, Ф.Прокопович, Г.Сковорода та ін. Так, Л.Силенко не приховує свою антипатію до православного ідеолога митрополита І.Огієнка, заперечуючи йому, що рабська православна ментальність призвела не до розквіту, а до втрати духовності народу: "Справа не у хрещенні Русі, а в тому, що в народі почала плекатися зневага до рідних духовних цінностей".

Висвітлено, що Л.Силенко засуджує громадянську позицію Ф.Прокоповича, який, на його думку, зрадив ідею духовного та національного звільнення та відродження України. У підрозділі обґрунтовані причини негативного ставлення Л.Силенка до філософських поглядів Г.Сковороди. Духовність, яка осмислюється Г.Сковородою, зв'язана з християнсько-православною самообмеженістю людини, зведенням її фізичних потреб до мінімуму. У його працях, на думку Л.Силенка, відсутній патріотизм, почуття національної гідності.

Дисертантка зауважує, що Л.Силенко не зрозумів спадщину Г.Сковороди, особливо щодо концепції "сродного труда", елементи якої присутні і в працях Л.Силенка. Доведено, що без ідеї "сродного труда" Г. Сковороди неможливо осмислювати концепцію Л.Силенка про самовдосконалення людини в РУНВірі.

У висновку мова йде про те, що пошуки Л.Силенка вписуються в широкий напрям суспільствознавчої літератури Х1Х-ХХ століття, яка досліджувала тематику національного потенціалу українців у плані їх культурної ідентифікації.

У другому підрозділі "Проблематика РУНВіри та дискурс західної філософії" дисертантка розглядає актуальні проблеми світової філософської думки в царині духовного прогресу людства та нації її історичне місце в означеній проблематиці Л.Силенка.

Для Л.Силенка дійсний прогрес історії визначається тим, як вирішується конфлікт індивідуальної долі людини та долі нації. Прогрес є там, де гуманістичні цінності нації не виступають засобом пригнічення та приниження людини.

Виділено, що в контексті світової філософської думки Л.Силенко осмислює проблему пріоритету національних цінностей над загальнолюдськими, скасовуючи абсолютність моральних категорій. Для з'ясування позиції Л.Силенка дисертанткою простежені різноманітні форми етичного релятивізму як методологічного принципу – від абсолютного релятивізму скептиків до поміркованого релятивізму Т.Гоббса, Дж.Локка, Д.Юма та ін., які багато уваги приділяли побудові моральних систем на підґрунті суспільних та психологічних джерел моралі.

Соціально-культурний вимір етичного релятивізму Л.Силенка висловлює сучасну тенденцію розвитку етичної теорії у представників неоарестотелізму, постмодернізму, неопрагматизму. В цілому Л.Силенко, як і представники