LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Проблема оновлення українського суспільства у філософії Лазаря Барановича

українського просвітника XVII ст., провідника неформального Чернігівського літературно-філософського осередку, що склався в другій половині XVII ст., — являються одночасно важливим джерелом і пам'яткою української філософської думки того часу. Вони представляють роздуми Л.Барановича про світ, суспільство, людину, про світоустрій і суспільні перетворення, життя людини в українському суспільстві, котре розгорталося на його очах. Оскільки твори "Меч духовний" і "Труби словес проповідних" Л.Барановича до їх появи в друкованому вигляді читалися і редагувалися такими визначними просвітниками і філософами, як І.Гізель, В.Ясинський тощо, остільки ці твори повинні розглядатися не лише як авторські, але і як виразники і показники стану літературного і філософського мислення української інтелігенції другої половини XVII ст. в цілому.

Представляючи собою праці, що в літературному плані відносяться до стильових особливостей українського бароко, "Меч духовний" і "Труби словес проповідних", і це помітили ще дослідники ХІХ ст., характерні домінуванням світського, філософсько-практичного (морально-етичного) аспекту над теолого-богослівським. Вони у формах барокового мислення і на основі використання християнської символіки аналізують суспільне життя в Україні другої половини XVII ст., виражають міркування Л.Барановича про необхідність його реформування, про способи і шляхи оновлення тощо. Поширюючись через систему церковних служб і проповідництва в Україні, такі міркування Л.Барановича мали суттєву підтримку серед українського населення, але зустрічали неприйняття й осуд за межами України. Про це свідчить факт заборони й спалення в 1690 році книг Л.Барановича та інших українських просвітників у Москві на підставі рішення Московської патріархії.

Разом з тим аналіз наукової літератури по темі дисертації показує, що творчість Л.Барановича в цілому і його філософія, зокрема, надзвичайно мало і слабо вивчені. Більше досліджена діяльність просвітника як літератора, проповідника і політика, але майже не розглянутий його філософський доробок. Праць, що ставлять мету вивчити філософію мислителя і видатного політичного діяча Гетьманщини Л.Барановича, обмаль. Вони обмежуються публікаціями В.Євдокименка і В.Дмитриченка (кінець 50-х років ХХ ст.) та роботами окремих теперішніх істориків філософії, котрі працюють в Чернігові. Всі інші дослідження мають або довідковий характер (І.Огородник, В.Огородник, М.Русин), або насамперед історико-літературний зміст (А.Макаров, В.Шевчук та інші). Причому погляди Л.Барановича на суспільство і процес оновлення українського суспільства побіжно розглянуті на сьогодні лише в історико-філософських публікаціях В.Шевченка.

Все це, на думку дисертантки, утворює суперечність між тим, яке місце займало вчення Л.Барановича про оновлення українського суспільства, викладене в його творах "Меч духовний", "Труби словес проповідних" та інших ("Лютня Аполонова", "Камінь істини", "Нова міра старої віри" і т.д.), в суспільному житті України другої половини XVII ст. та історико-філософським розумінням його соціально-філософського та філософсько-історичного вчення в системі культурно-освітнього процесу на Україні в цілому. Вирішення (бодай наближення до вирішення) цієї суперечності являється метою даної дисертації, та її основним предметом.

Таке вирішення передбачає використання відповідної методології і застосування необхідних для цього методик дослідження. Методологічною основою вивчення питань оновлення українського суспільства дисертантці слугують концептуальні підходи до історії української культури і філософії, які розроблялися, починаючи з 60-х рр. ХХ ст., в роботах таких вчених, як Бичко І., Бичко А., Горський В., Гнатенко П., Кашуба М., Кримський С., Литвинов В., Лісовий В., Заїченко Г., Стратій Я., Попович М., Русин М., Табачковський В., Нічик В., Огородник І., Шинкарук В., Шевченко В. та інші. Методологія соціально-філософського аналізу суспільства і суспільних перетворень спирається в дисертації на праці Андрущенка В., Бойченка І., Кременя В., Мокляка М., Прокоф'єва Ф., Токовенка О. та інших сучасних теоретиків суспільних процесів.

Конкретно-дослідницькі питання вирішуються в дисертації на основі загальнонаукових методик: предметно-хронологічного ("історичного") підходу, структурно-функціонального аналізу, дедукції, індукції, системності та інших. Важливу роль дисертантка відводить компаративістиці.

Другий розділдисертації — "Філософське обґрунтування Лазарем Барановичем вчення про необхідність оновлення українського суспільства" — присвячений характеристиці історико-філософських підстав вчення Л.Барановича про нове суспільство. Слід сказати, що проблеми суспільства завжди були ключовими в наукових та громадсько-політичних дискусіях. Вони цікавили українських мислителів у минулі періоди та належать до актуальних і головних тем сучасних досліджень історії української філософії та політичної думки. Тому в даному розділі було проаналізовано спільні та відмінні риси в поглядах на життя та розвиток суспільства у Л.Барановича та його попередників: Платона, Аристотеля, Н.Макіавеллі, Е.Роттердамського, Т.Мора, Т.Гоббса, Д.Локка, П.Могили, К. Транквіліона-Ставровецького та інших західноєвропейських та вітчизняних мислителів. Дисертантка на основі аналізу творів Л.Барановича "Меч духовний" та "Труби словес проповідних" вказує ідейну схожість поглядів на суспільство чернігівського мислителя з поглядами класиків світової філософії. При цьому аргументовано доводиться, що у Києво-Могилянському колегіумі, де навчався та згодом працював Л.Баранович, давалась досить ґрунтовна філософська освіта, яка в майбутньому сприяла його філософським спробам осмислення буття українського суспільства. Авторкою на основі розгляду джерел показано, що історія філософських ідей екзистенціально-гуманістичного оновлення суспільства та держави, які розроблялися далі Л.Барановичем, сягає в Україні часів Київської Русі. Акцентується також увага на використанні ним творів "отців церкви": Василія Великого, Іоанна Златоустого, Аврелія Августина, Григорія Богослова тощо, в яких Л.Баранович також знаходив погляди співзвучні його суспільним ідеям, адаптував патристику до умов української дійсності середини XVII ст. Тому концепція суспільного оновлення Л.Барановича спирається на глибокі пласти історії української та зарубіжної соціально-філософської думки.

Авторка доводить і той факт, що суспільно-політичні події життя Європи другої половини XVII ст., на тлі яких відбувався історико-філософський процес, та певні закономірності тогочасного українського суспільного буття сприяли підвищенню інтересу мислителів України до проблем держави і суспільства. В дослідженні обґрунтовується, що в другій половині XVII ст. українська еліта чітко заявила про себе як носія окремої "руської" ідентичності і цим виразно відмежувала себе від поляків.