LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Проблема свідомості у контексті взаємодоповняльності релігійного та наукового дискурсів

іноді наукова методологія набувала прямо антирелігійного характеру. У цьому аспекті класична методологія ставила наголос на раціоналізації, а отже релігія розглядалася як ірраціональне донаукове знання.

Постнекласична методологія виразила багатовекторне розуміння релігійно-наукового відношення. У західній постмодерній богословській та релігієзнавчій літературі досліджується "філологічна абсолютність релігійної мови", "відсутність антагонізування до науки", "значимість релігійного світогляду" (Р.Нібур, Д.Лінденбек, І.Барбур, Н. Мерфі, Дж. Еліс, А. Пікок).

У сучасній російській релігійній думці привертає увагу аналіз відношення релігії та науки здійснений Л.А. Марковою, яка використовуючи методологію порівняння та аналогії, порівнює зближення "об'єкта і суб'єкта у науковому пізнанні, до процесів зближення Бога із світом і людиною у релігійному одкровенні". Православ'я репрезентоване поглядами на взаємовідносини релігії та науки у світлі постнекласичної парадигми. Основну увагу у православ'ї приділено комплементарній методології, як майбутньому диспозитиву відношення наукового (теоретична фізика, інформатика, кібернетика) та релігійного знання (В.Ікін, Т.Алфьоров, К.Копейкін).

Заслуговують на увагу праці вітчизняних дослідників у галузі відношення релігії та науки. В українській науковій думці закладена основа для дослідження процесу зближення науки та релігії на засадах кібернетики, інформатики, через порівняння їх знання із релігійним досвідом про керування процесами (В.Обухов, О.Лазарєв). у сучасному українському релігієзнавстві досліджується історико-порівняльна взаємодія релігії та науки, на підставі чого можна вести мову про необхідність врахування знання про надприродне, зважаючи на здобутки постсекулярної доби. Як наслідок уможливлюється конструктивне, плідне світоглядне партнерство релігії та науки (А.М.Колодний, Т.А.Борозенець).

У третьому підрозділі – "Постмодерний дискурс опанування проблеми свідомості" – висвітлюється взаємозв'язок свідомості з релігійним та науковим знанням, специфіку значення можливості взаємодоповнення сакрального та саєнтичного в умовах дискурс-аналізу. У цьому контексті з'ясовується проблематика свідомості, її значення як філософської та релігійної традицій.

На відміну від історико-філософської традиції, яка розуміла "дискурс" як певного типу раціонально-логічну процедуру "скромного читання", тобто декодування за мірою можливостей іманентного світу смислу, постмодернізм інтерпретує дискурсивні практики принципово альтернативно:"...те, що "має бути зроблене", не повинен зумовлювати хтось зверху, чи то пророки, чи то законодавці, воно має вироблятися у ході тривалих наступів і відступів, обмінів, випробувань, різноманітних аналізів" (Фуко). Дискурс постмодерну символізує можливість "долання дисциплін". Дискурс слугує для спілкування й обміну думками між різнопрофесійними, міжконфесійними та взагалі різноідейними формаціями стосовно єдиної проблематики.

Відсутність загальноприйнятої визначеності та полярна відмінність у поглядах на осмислення феномену свідомості у релігійному, філософському та науковому досвідах чітко розмежовує її дослідження за типами методології. Амбівалентність та суперечливість, а інколи й пряме протиставлення обумовили відсутність цілісної інтерпретації свідомості, а тому засвідчили необхідність постнекласичного аналізу її сфери.

У другому розділі – "Свідомість в релігійному дискурсі" – аналізується історичне визначення "релігійного дискурсу" і його сучасна постнекласична інтерпретація. Простежується вплив "абсолютного" релігійно-міжконфесійного світогляду на формування свідомості та зворотній вплив її на інтерпретацію релігійного знання. Визначаються основні властивості свідомості, значимі для релігійного досвіду, а також їх відношення до наукового знання.

Перший підрозділ – "Особливість поняття релігійного дискурсу у зв'язку із свідомістю" – розкриває специфіку релігійного дискурсу через визначення "екзегетичності" його як спільної для міжконфесійних християнських дискурсів. Сучасний католицький дискурс репрезентується як такий, що вміщує різночитання і суперечності Біблії. Самі католицькі мислителі пояснюють це різнобічністю підходів, якими користувалися пророки і апостоли для викладу однієї, абсолютної і божественної істини. У цьому сенсі протестантський дискурс має подібну екзегетичну характеристику. Це зумовило потребу універсального дослідження ідей протестантизму та католицизму не розмежовуючи їх протиставленням.

Сучасний православний дискурс вміщує "екзегетичність" як поєднання буквального розуміння із символічним інтерпретуванням релігійної істини викладеної у Святому Письмі. Біблія визнається як двоїсте творіння, "боголюдської" свідомості і її догмати утверджуються через позачасові властивості.

Релігійний дискурс, у кінці ХХ на початку ХХІ століть, легалізується завдяки постмодерному принципу неможливості конституювання ортодоксальної версії інтерпретації Бога і світу та інтенціонально спрямовується на рівноправ'я у конфесійному середовищі.

Сучасний релігійний дискурс репрезентується як синтез пропозицій, які проголошені віруючими ( а не лише теологами або священнослужителями ) якого-небудь релігійного співтовариства про певну проблему. Однією з таких проблем є свідомість. Дискурс релігійного типу прирікає до рівноправного пояснення її, всіма тими хто взаємодіє всередині цієї проблеми на даному тематичному полі, тобто свідомості-душі, яка є важливим елементом світогляду та вчення кожної з релігій. На основі взаємодії мовного релігійного співтовариства розкривається не лише суто канонічне розуміння свідомості, але й ті нові властивості, які розкриваються на суб'єктивному особистісному рівні пізнання людиною власного єства, душі. Установкою, яка визначає "релігійний дискурс" щодо свідомості-душі є такою – свідомість (душа) надана тілу Богом, натхнена Ним, в цьому людина приєднується до ідеального Божественного світу. Тому релігійний дискурс проблеми свідомості не може розглядати антропологічний вимір у контексті віри, можливості спілкування з Вічним, означенням того яка є природа Божого в душі і т.д.

Науковий дискурс, у період свого становлення, відрізняється від релігійного концентрацією уваги на класичній раціональності, що зумовило подальший поступ до створення граднаративу, який закликає до принципу відкритості знання розуму та формуванні на його основі поняття про раціональний "природне світло" інтелекту. Суб'єкт у дискурсі модерну обмежений раціональністю, яка змушує абсолютизувати можливості розуму, він стоїть виокремлено, поза об'єктом, а отже може діяти так як йому підказує власний інтелект.

Постнекласичному розумінню дискурсу властивий інший підхід до науки: врахування співвіднесення