LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Витоки традиційної духовності у контексті острозького книжництва: неоплатонізм чи християнська апологетика?

УДК 130.122

С.М. Гуменюк,

аспірант

(Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне)

Витоки традиційної духовності у контексті острозького книжництва: неоплатонізм чи християнська апологетика?

Стаття присвячена дослідженню витоків традиційної духовності в контексті острозького книжництва. Дискутується теза про неоплатонічну основу творчості Діонісія Ареопагіта, яка є підґрунтям філософування острозьких традиціоналістів.

Проблема острозького традиціоналізму та звернення до його витоків є однією з найбільш актуальних у проблемному полі сучасної філософської думки.

Усе, що пов'язане з розвитком духовної культури українського народу на зламі ХVI-XVII століття, акумулюється у понятті Острозького культурно-освітнього центру. Тут уперше з найбільшою гостротою у жорсткій полеміці зіткнулися два світоглядні орієнтири українства: традиційний та реформаторський. Виникнення цієї полеміки недвозначно коментує Ярослава Стратій. На її думку, на цей час" процеси розкладу елітарної частини українського суспільства зайшли надто далеко й переважна більшість аристократії інтегрувалася у польсько-католицьку державну організацію і відчужилася від українських національних інтересів. Потужний тиск католицької Контрреформації приніс із собою загрозу поглинання української культури західною цивілізацією, загрозу полонізації та поступового зникнення українців як етносу" [1: 90].

Ідея збереження автентичних основ української духовності активно підтримувалася більшою частиною тодішнього суспільства й отримала потужний захист з боку запорозького козацтва. Так, Остріг стає центром боротьби за православну віру і національні інтереси. Острозькі традиціоналісти вбачали подолання культурницької кризи насамперед у збереженні православ'я, що опиралося на могутню русько-візантійську традицію, а також на запозичення тієї системи інокультурних цінностей, яка б могла спрацювати на догоду цій традиції.

Однак тривалий час у свідомості українства продукувалася ідея ренесансного становлення української духовності на основі античного неоплатонізму.

Про те, наскільки популярним є цей підхід, може свідчити хоча б той факт, що у вузівських посібниках з філософії, авторами яких є В. Татаркевич, І. Бичко та ін., християнські ідеї, основу яких складає тринітарна проблематика, висвітлюються як суголосні неоплатонівській тріаді, а відтак християнська філософська думка цього періоду поіменована християнським неоплатонізмом або ареопагітичним неоплатонізмом (І. Бичко). Цей термін знаходить значне поширення у сучасних філософських розвідках, об'єктом дослідження яких є ренесансна філософія України.

Що ж до самих розвідок (Я. Стратій, В. Литвинов, П. Кралюк та ін.), то необхідно звернути увагу на їх особливі акценти, що стосуються, насамперед, проекції реформаторства на філософське поле України. Саме ця модель ренесансного образу філософії окреслюється виразно і недвозначно: Україна – спадкоємиця європейського гуманізму. І хоча цей факт є незаперечним, однак він також не може бути єдиним для характеристики світоглядних пошуків того часу.

Таким чином, термін християнський неоплатонізм є терміном, вибудуваним на засадах раціональної європейської філософії без урахування традиційних позараціональних чинників, які, безперечно, мали вплив на тогочасну філософську думку і знаходилися поза межами тогочасної теоретичної філософії.

Як справедливо зауважує А. Дондюк, "раціоналізм своїм радикальним запереченням традиції зруйнував сакральність самого сприйняття традиції і створив умови для аналізу традиції в цілком іншому контексті" [2:17].

Простежуючи логіку сучасних досліджень, неважко впевнитися, що інтерпретаційне поле ренесансного традиціоналізму звужене до раціоналістичних зіставлень з уже відомими європейськими аналогами. І, власне, як ще один авторитетний аргумент. Ідеться про дослідження темінологічної багатозначності в наявних теоріях знака і символа О. Лосєва, який застерігав, що "логічна конструкція як така не повинна претендувати на винятковість, на довершену науковість і остаточну правоту, інакше можна знищити естетику во ім'я чистої логіки" [3: 228].

У нашому випадку йдеться про речі дуже подібні, і підміна понять призводить до зміни ракурсу бачення проблеми. Проте традиція самосутня і самодостатня, і якщо ми ведемо мову про те, що острожани виступили ревними поборниками православ'я, то маємо на увазі не стільки раціональні способи доведення істинності цієї позиції, а ті сакральні інтенції, які й донині є животворною силою традиційної духовної платформи. Цими інтенціями пронизані численні тексти, зокрема "О единой ...вере острожского священника Василия" [4: 689].

Варто наголосити на тому, що у текстах острозьких книжників не зустрінемо не лише покликань на неоплатоніків – Плотіна, Ямвліха, Прокла, Порфирія та ін., що, власне, і потверджує відсутність такої домінанти, – уся антична філософія сприймається критично і не виступає в ролі світоглядного дороговказу. Таким дороговказом є святоотцівська філософська думка (твори Василія Великого, Григорія Назіанзіна, Григорія Нисського, Єфрема Сиріна, Іоанна Златоустого), які поділяли філософію на "внутрішню" (священну) і "зовнішню" (язичницьку). "Нашою", тобто автентичною світоглядній настанові християнства була "внутрішня" філософія, що базувалася на Святому Письмі та Богоодкровенні.

Оскільки головною позицією острозьких традиціоналістів є все-таки захист православної віри, їх можна поза усіляким сумнівом вважати українськими православними апологетами. Тому зрозумілою стає особлива зацікавленість постаттю Діонісія Ареопагіта.

"Внемлите разумно ученію священного Діонісіа великаго богослова", – закликає Клірик Острозький [4: 679].

Сучасна раціоналістична філософська думка майже як беззастережну істину сприймає постать Діонісія Ареопагіта за несправжню, неістинну, у зв'язку з чим до його імені додають частку Псевдо.

Автори енциклопедичного словника "Християнство", виданого у Москві науковим видавництвом "Большая Российская Энциклопедия" у 1993 році, вважають твори Діонісія Ареопагіта "відголоском неоплатонізму на ґрунті християнства" [5: 482] і стверджують повну залежність його вчення від філософії Прокла.

Такі думки є не поодинокими. Так вважає також А.М.