LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

саме остання сприяє виникненню молитовного стану, в якому людина доторкається до божественного світу і стає співтворцем творення духовної особистості.

Отже, релігія, "проростаючи" з глибин досвіду внутрішніх переживань, сприяє вибудові духовного світу людини, інтенсифікує проблему осмисленості життя, у якому людина творить себе, власний життєвий світ усіма своїми вимірами, включаючи сферу підсвідомого. Таке осмислення релігії дало можливість виявити динамічність людської природи і тим самим прилучитись до Величного, Абсолютного.

П'ятий розділ – "Релігія в контексті психоаналізу та його ремінісценцій у гуманістично-духовних вченнях" – складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. – "Релігія як об'єкт психоаналізу З.Фрейда" – відзначається, що саме психоаналіз як метод дослідження релігії, зумів надати процесу її осмислення глибинних, психологічних характеристик, пов'язавши їх з цариною несвідомого.

Виділивши структурну модель психіки – "Воно" (ід-несвідоме), "Я" (его-свідомість"), "над-Я" (супер-его – інтеріоризовані "вимоги" суспільства) і розглядаючи душевне життя людини як арену постійної боротьби протидіючих сил, З.Фрейд тим самим закладав підґрунтя для аналізу релігії.

З.Фрейд, аналізуючи культову поведінку віруючих знаходить у ній, з одного боку, подібність з діями невротика (докори сумління при їх невиконанні, ізоляція від навколишніх, добросовісне виконання дрібниць) з іншого – різницю: розмаїття церемоній на противагу стереотипності релігійного ритуалу, беззмістовність нав'язливих дій і символічний смисл релігійних обрядів. Зазначається, що проводячи аналогію релігії і неврозу в площині їхніх витоків, механізму формування та форм прояву, все ж З.Фрейд розрізняє їхню роль у контексті соціальності людини.

Поставивши питання про спільність і відмінність релігійних обрядів і нав'язливих дій, про зв'язок виникнення релігійності з Едіповим комплексом, З.Фрейд звертається до аналізу архаїчної культури. Саме в тотемізмі він вбачає ключ до реконструкції релігії. Амбівалентне відношення до тотема З.Фрейд аналізує, посилаючись на тотемічну трапезу, яка ґрунтується на "батьківському комплексі" синів, сутність якого полягає з одного боку, в почутті ненависті (адже батько стояв на шляху їхніх прагнень до влади та сексуальних бажань), з іншого – любові, оскільки вони захоплювались батьківською силою. Впродовж багатьох років негативні почуття, що спонукали синів до злочинного діяння – вбивства батька поступово згасали. Натомість у них посилюється туга за ним. Урешті-решт позитивний потенціал амбівалентності перемагає – батьківський ідеал оживає в образі богів. На думку дисертанта, принципово важливою є думка З.Фрейда про те, що виникнення релігії – не лише психологічний, але й соціальний акт, оскільки тотемізм регулював не лише відносини між членами одного племені, але й також виробляв правила поведінки для представників інших племен. Усі наступні релігії є своєрідною модифікацією амбівалентного відношення до тотему. Отже, тотемізм виступає певною системою самоідентифікації людини, у якій яскраво відображається амбівалентність почуттів.

У процесі дослідження витоків тотемізму З.Фрейд великого значення надає табу, з яким пов'язує проблему совісті, яка виникає на основі амбівалентності почуттів як усвідомлення вини за порушення табу.

За З.Фрейдом, "психологічним інвентарем культури" стають релігійні уявлення. Чим далі людство рухається вперед, тим більше поглиблюється компенсуюча роль релігії щодо дефектів культури. Релігійність як почуття вічності, безмежності, нескінченності є, на думку вченого, суто суб'єктивним явищем, а не догматом віри. Він переконаний, що доля людства багато в чому залежить від того, чи зможе розвиток культури загнуздати первинні позиви агресії та самознищення. І в цьому процесі приборкання величезну роль повинна відіграти релігія.

У дисертації зазначається, що, аналізуючи психологію мас, З.Фрейд намічає контури формування релігійного фанатизму, підкреслюючи, що кожна релігія ґрунтується на любові до своїх адептів і нетерпимості до інших.

Власну психоаналітичну доктрину З.Фрейд апробує на проблемі становлення монотеїзму, що включає такі етапи: кривавий злочин, ініційований несвідомими імпульсами, запізніле почуття вини та покаяння і нестримне прагнення до повернення раніше відкинутого авторитету.

Отже, використовуючи психоаналіз як метод, завдяки якому "Я" підпорядковує, оволодіває "Воно", З.Фрейд намітив етико-психологічні, соціальні контури походження та функціонування релігії, зумівши при цьому вловити ритміку амбівалентності почуттів. Але, визнаючи за релігією психотерапевтичну роль, З.Фрейд все-таки називав її кисло-солодкою отрутою, яка присипляє волю та розум людини.

У підрозділі 5.2. – "Сутність релігії в аналітичній психології К.Юнга" – відзначається, що саме К.Юнг поглибив джемсівську традицію щодо суб'єктивного, внутрішнього, ірраціонального змісту релігійності як відчуття "сенсу та цілеспрямованості буття", як необхідної умови творчої самореалізації людини.

Розглядаючи релігію як певну установку свідомості, яка змінюється тими психічними процесами, які приховуються у глибині душі, "досвідом нумінозного" божественного, К.Юнг вважає, що релігія надає людині психологічної рівноваги, виступаючи проявом її душевності. Історія релігії, за К.Юнгом, – це історія зміни символічних образів, які надають сенс людському життю, дозволяють екзистенційно відчувати буттєвість. Коли ж із символів вихолощується божественність, люди втрачають сенс життя. Як результат – психічний розлад особистості. Відтак релігія виступає своєрідним ціннісним центром людини, що задає їй екзистенційні орієнтири.

К.Юнг диференціює такі релігійні феномени як досвід, догму, віру, віровчення. Релігійний досвід – це стан захваченості, одержимості якоюсь ірраціональною, незбагненною силою. Продукують цей стан внутрішні психічні чинники, які К.Юнг називає динамічними факторами. Релігійні догми – символічний вираз певних психічних станів людини. Їх мислитель називає колективними і вічними образами, які немовби виткані з матеріалу одкровення. У релігійному досвіді Бог переживається безпосередньо; у релігійній догмі він набуває трансцендентного статусу. Відтак в ній немовби "згасає" первинне релігійне переживання. Натомість вирішальну роль починає відігравати релігійна віра як "харизма, дар благодаті". Віровчення – це оформлений зміст первинного релігійного досвіду, його "кодифіковані й догматизовані форми", це колективний вияв переконань.

К.Юнг зауважує, що в сучасному суспільстві функцію догми виконує наукова теорія. Проте вона є абстрактною, раціональною, оскільки ігнорує емоційну значимість досвіду, виявляючи лише зміст свідомості. Натомість догма в образній, емоційній формі відображає зміст ірраціонального.

У дисертації зазначається, що К.Юнг,