LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

пов'язуючи архетипи з символічними структурами колективного несвідомого типу "Самість" (центральний архетип особистості, який відповідальний за впорядкування її цілісності), "Маска" (та частина "Я", яка виконує пристосувальну роль чи псевдо- "Я"), "Тінь" (анти- "Я"), підкреслює, що людина, перебуваючи у неперервному пошуку образу Бога в собі, продукує духовність, розкриває свою здатність до самотворення і зміні власного єства як уподібнення Богу.

У дисертації зроблено висновок, що К.Юнг розуміє релігію як суто психологічний феномен, сутнісною основою якого є божественне, що проявляється в релігійному досвіді, догмі, вірі, віровченні. Коли ж ці релігійні феномени втрачають священний характер, то в суспільстві починають переважати деструктивні тенденції, порушується психічне здоров'я особистості.

У підрозділі 5.3. – "Людинотворчі виміри релігії в контексті впливу психоаналітичних ідей" – відзначається, що тлумачення релігії набуло нового забарвлення завдяки посилення "Я" у світлі взаємозв'язку свідомого і несвідомого, коли в глибинних рефлексіях психоаналізу "заструменіли" впливові філософські напрями, які дали потужний поштовх переосмисленню її у руслі екзистенційної та гуманістичної проблематики.

Як відзначається в дисертації, проблема взаємозв'язку свідомого і несвідомого, зміщення акцентів у бік "Я" була однією з стрижневих, що визначала подальшу долю осягнення релігії, надавала йому відповідного колориту й спрямованості.

В цьому контексті є показовим вчення про ідентичність Е.Еріксона, яке він апробував на процесі становлення особистості М.Лютера. Також дисертант звертається до гуманістичної психології К.Роджерса, де проблема "Я" розкривається як особистісне зростання, розкриття глибинних людських можливостей. Підкреслюється, що в цьому відношенні гуманістична психологія зближується з пастирським душепіклуванням.

Зазначається, що процес осмислення релігії набув нового забарвлення тоді, коли в психоаналіз влились впливові філософські напрями, зокрема екзистенціалізм, марксизм тощо. В цьому контексті автор звертається до екзистенційного психоаналізу В.Франкла, в якому найяскравіше висвічується сенсожиттєва функція релігії. В його концепції саме совість виступає смисловим органом, голосом трансцендентного. Відтак Бог у логотерапії В.Франкла – це персоналізована совість, а совість – підсвідомий Бог, що приховується в кожній людині. В.Франкл зазначає, що релігія відкриває перед людиною своєрідну можливість, яку вона не в змозі віднайти: можливість укоренитися, ствердитися у трансцендентному, в Абсолютному.

Логотерапія як засіб віднаходження сенсу життя допомагає тим, хто розчарований у чомусь, у кого відсутні стійкі переконання. Її мета – "духовне зцілення". В.Франкл впевнений, що людство рухається до глибоко особистісної релігії, де кожна людина віднайде власну мову для спілкування з Богом.

У дисертації зазначається, що концепція релігії в контексті гуманістичного психоаналізу Е.Фромма – це своєрідна відповідь на ті духовні пошуки людства, які ідентифікуються як проблеми життя і смерті, любові і ненависті, добра і зла. Поставивши людину, її пошуки в центр своєї релігієзнавчої концепції, Е.Фромм підкреслює, що саме релігія є тим феноменом, у якому осмислюються відповіді "на питання про людське існування".

Ототожнивши, по суті, релігію та світогляд і, виокремивши такі її елементи як переживання, ритуал, науково-магічний і семантичний аспекти, Е.Фромм виокремлює авторитарні та гуманістичні релігії. В авторитарних релігіях людина цілком ставиться в залежність від Бога, підпорядковується йому. Гуманістична релігія Е.Фромма – це спроба створення релігії без догматичних і культових обмежень, яка б не суперечила науковій картині світу і в той же час зберігала особливий емоційний фон, зокрема відчуття священного трепету, благоговіння.

За Е.Фроммом, гуманістичний релігійний досвід відображає здатність людини відчувати життя як проблему, її постійне прагнення до саморозвитку, самореалізації внутрішніх потенцій, самотрансцендування власного "Я", почуття єдності та співпричетності з усім сутнім.

Дисертант зупиняється на порівнянні Е.Фроммом дзен-буддизму і психоаналізу. Спільним у них є процес моральнісної трансформації особистості, незалежність від авторитету, дидактичні настанови. Як підкреслює філософ, релігія набуває сенсу як потреба гуманізації дійсності, як той чинник, який виражає занепокоєння "Я" щодо здійснення власної долі – самореалізації людини.

Таким чином, надавши рівнозначного статусу свідомому нарівні з несвідомим та посилюючи "Я", дослідники пов'язали проблему осмислення релігії як з глибоко індивідуальними, особистісними, так і соціальними, сенсожиттєвими вимірами людини, де вона набуває універсального статусу.

У 5.4. підрозділі – "Релігія у світлі трансперсональної перспективи" – зазначається, що представники трансперсональної теорії прагнули подолати глибокий розкол між релігією та наукою, здійснити потужний прорив у духовні виміри людини, які співмірні вселенським реаліям, і, виступаючи підґрунтям психічного здоров'я та зцілення, відкривають нові горизонти буттєвості людини, її духовну вкоріненість.

Зазначається, що палітра засобів, завдяки яким можна досягнути вищих зрізів буття, доволі розмаїта. Проте їхня мета одна: для того, щоб відродитись духовно, людина повинна пройти через випробовування і відтак символічно вмерти і воскреснути просвітленою. Підкреслюється, що вибух у дослідженнях змінених станів психіки відбувся в зв'язку з відкриттям психоделіків – психофармакологічних засобів досягнення трансперсонального стану. Зазначається, що психоделічний досвід дозволяє зануритись у різні рівні несвідомого: найвеличніший – трансперсональний, коли "его" трансцендує за просторово-часові межі і зливається зі Всесвітом, Абсолютом.

У дисертації підкреслюється, що концепт "трансперсональний" було введено до широкого вжитку С.Грофом, експериментальні дані якого дозволили обґрунтувати концепцію трансперсонального досвіду, яка відкрила нові можливості в дослідженні містичного та релігійного досвіду, поставила питання про їх взаємозв'язок з феноменом трансперсонального. Дисертант підкреслює, що в той час, коли об'єкти трансперсонального і містичного досвіду співпадають (Божество, Абсолют, Універсум тощо), то у спектрі дії навряд чи можна стверджувати про їхню тотожність. Містичний досвід у більшості випадків описується як екстатичне переживання позитивного характеру та релігійного змісту. Натомість трансперсональний досвід може стосуватися найнесподіваніших зрізів буття. Отже, поняття "трансперсонального" має значно ширше смислове поле, аніж сам феномен містичного. Зазначається, що термін "психоделічний" фіксує спосіб досягнення містичних і трансперсональних станів завдяки психофармакологічним засобам (чи то природних, чи то штучних).