LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

На релігійність також впливають фактори соціального статусу (Р.Старк, В.Баійнбрідж), статеві відмінності.

Зазвичай психопатологічні форми релігійної свідомості пов'язані із загальним психічним розладом. В історичному контексті взаємовідношення природничо-наукового і теологічного поглядів на патологічні процеси в психіці людини проявлялись так: спершу домінувало релігійно-містичне розуміння всіх психопатологічних проявів: причина хвороб пов'язувалась із дією диявола, інших злих сил. На другому етапі в зв'язку з становленням психіатрії як наукової медичної дисципліни психічні захворювання почали ідентифікуватися з соматичними. Натомість зміст духовних переживань, їхній "особистісний сенс" відступав на другий план або ігнорувався. І сьогодні все настирливіше звучить думка про комплексний характер досліджень явищ релігійної психопатології релігієзнавцями, психологами, психіатрами.

Підкреслюється, що велике значення для розуміння релігійної свідомості мають вчення про домінанту (А.Ухтомський), яке пояснює, чому домінуючий осередок збудження в корі великих півкуль мозку не гальмується, а, навпаки, підсилюється іншими зонами збудження, про динамічний стереотип (І.Павлов), який дає можливість пояснити психологію віруючого, ті суперечності, які виникають під час зміни звичного способу життя, розумової кризи тощо.

У колі проблем прикладної психології релігії – питання практичного застосування її досягнень у педагогіці, релігієзнавстві, соціології релігії. Підкреслюється, що її дослідження особливо активно впроваджуються в практичній теології. Пастирська психологія, включаючи великий спектр приходської і позаприходської роботи священнослужителів і віруючих, ґрунтується на знаннях законів психіки, розробляє ефективні засоби впливу на віруючих. Релігійна психотерапія покликана духовно зцілювати, формувати позитивний і цілісний погляд на світ. Аналізуючи пастирську педагогіку, автор зосереджує увагу на тому, що впродовж століть представники різних релігій віднаходили оптимальні шляхи формування особистості. Отже, формувався своєрідний інститут учительства як духовно-просвітницької діяльності духовенства, основна мета якої – преображення людської природи, людинотворення.

Таким чином, структурні рівні психології релігії відображають ту вузлову проблематику, яка "вимальовувалась" протягом століть, дають можливість розглянути релігійність у різних "іпостасях" і, виявляючи її роль у структурі релігієзнавства, розкривають "точки дотику" з іншими релігієзнавчими утвореннями що, безперечно, відкриває нові можливості в осягненні релігійних феноменів. Зазначається, що тільки в системі релігієзнавства психологія релігії набуває цілісної системності, яка постійно розвивається і відкрита для інноваційних впливів.

У підрозділі 6.3. – "Тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки" – дисертант звертає увагу на те, що значні зміни у вітчизняному релігієзнавстві загалом та у психології релігії зокрема, пов'язані як з реаліями нашого національного державного буття, так і зі світовими глобалізаційними процесами, які, актуалізуючи екзистенційну напруженість людини, з одного боку, прагнуть надати їй всезагального, універсального статусу, з іншого – посилюють її бажання зберегти національну самобутність та унікальну самоідентичність.

Сьогодні, як вважає дисертант, українське релігієзнавство переживає складний і водночас дуже цікавий період у своєму розвитку. Не задовольняючись марксистською парадигмою витлумачення релігії як єдино можливої, релігієзнавча наука поринула в ситуацію "свободи від" і, власне, опинилася перед необхідністю вибору. Відтак перед українським релігієзнавством постала проблема наукового самовизначення. На думку дисертанта, сьогодні суттєві зміни відбуваються в контексті осмислення відношенні "людина-Бог", в якому спостерігається зміщення акцентів у площину людини, її входження до царини Божественного. У цьому контексті релігія тлумачиться як стан її самовизначення, самоствердження. Отже, намічається перехід до "психологізації й етизації релігії" (А.Колодний), в якій релігійність вивищується до особистісного, моральнісного рівня. Такий підхід, на відміну від поширеної донедавна соціологізації релігії, відкриває нові можливості перед релігієзнавством у цілому та психологією релігії зокрема: релігійність, вплітаючись у душевну канву людини, розкриває найглибинніші, найпотаємніші її духовні закутки.

У дисертації відзначається суголосність цих ідей з українською релігієзнавчою традицією, у якій викреслювалось, вибудовувалось екзистенційно-персоналістичне розуміння людини, що й призвело до утвердження певного типу духовності – релігійної духовності українця, який ґрунтується на емоційно-чуттєвому само- і світопереживанні, на глибокому відчутті вкоріненості в людську природу царини Божественного, відсутність якої призводить до духовної інволюції, на співучасті і співтворчості у процесах вселенської драми. Проте, на думку дисертанта, модель релігійного світогляду українця, виступаючи квінтесенцією світорозуміння і світоставлення і, набуваючи образності, символічності, діалогічності, глибокої інтимності, складного та суперечливого поєднання ілюзорного та реалістичного, сьогодні зазнає трансформаційних змін. Зазначається, що утвердження раціонально-прагматичних критеріїв людської життєдіяльності, домінування зовнішнього вияву релігійності, засилля різноманітних духовних сурогатів, наступ новітніх релігійних рухів призводять не тільки до розмивання традиційних релігійних цінностей, але й породжують особисті драматичні колізії, конфлікти. У цьому контексті перед дослідниками у сфері психології релігії постає ряд завдань не лише теоретичного осмислення, але і їхнього практичного вирішення.

У дисертації підкреслюється, що перед українськими науковцями постала проблема уточнення та розробки понятійно-категоріального апарату психології релігії, визначення її ролі у системі релігієзнавства, розробки моделей релігійної особистості, що можливо лише за умови проведення фундаментальних досліджень. Безперечно, при вирішення цих завдань необхідне міждисциплінарне співробітництво релігієзнавців, соціологів, психологів.

Зазначається, що внаслідок сучасної комп'ютеризації науки перед українськими релігієзнавцями відкрились широкі можливості в контексті міжнародних взаємодій, що, безперечно, впливає на наукові пошуки і в галузі психології релігії. Зазначається, що психологія релігії, дотримуючись принципів, які є традиційними для українського релігієзнавства, – світоглядного плюралізму, об'єктивності, позаконфесійності, діалогічності, історизму – і, використовуючи методи інтроспекції, експерименту, опитування стоїть на порозі методологічної інтеграції, на шляху наукового релігієзнавчого самовизначення. Сьогодні все більш помітною стає її екзистенційно-персоналістична спрямованість, підґрунтя