LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

якої було закладено потужною традицією як світової, так і вітчизняної релігієзнавчої думки.


ВИСНОВКИ

У дисертації вперше проведено цілісний аналіз процесу формування та утвердження психології релігії як релігієзнавчої дисципліни, у якому розкриваються не лише різноманітні підходи до осягнення релігії як особистісної характеристики людини, але й відображається, з одного боку, сталість релігієзнавчо-психологічної традиції, з іншого – забезпечується сприйнятливість нових тенденцій.

Дисертант переконаний, що однією із передумов психологічного осягнення релігії була ідея "внутрішньої" людини як своєрідного сенсожиттєвого центру особистості, як динамічного процесу людинотворення, що формує духовний простір людського життя у його Богопричетності.

У проведеному дослідженні показано, що осмислення "внутрішньої" людини у філософії Г.Сковороди, набуваючи процесуального характеру самопізнання як богопізнання, зосереджується на концепті серця як репрезентанту Бога в людині, який, задаючи ціннісно-моральнісні орієнтири, водночас створює моделі поведінки як наслідування Бога. В такому вияві внутрішня релігійність трансформується в сердечність не лише як певний стан, спосіб пізнання, але й як спосіб співбуття, співжиття з Богом і в Бозі.

Дисертант відзначає, що ті основи чуттєво-емоційного переживання відношення "людина – Бог", які закладались уже в святоотцівській думці, у філософії Ф. Шлейєрмахера набувають статусу емоційного знання, "емоційної очевидності". Осмислюючи релігію в контексті відношення, "смаку" до вічного, нескінченного і вплітаючи її в тканину вчування, він перетворює релігійність на особистісний, визначальний центр людини і тим самим вводить її в контекст сенсожиттєвих проблем. Важливою є думка, що в бутті кожної людини віддзеркалюється одкровення нескінченного, сприйняття божественного людства, яке проявляється у скінченному завдяки вчуттю як засобі набуття тієї богосвідомості, якою наділений Христос як Боголюдина.

Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що саме в ідеях "внутрішньої" людини, сердечності і вчуванні як засобах осягнення відношення "людина – Бог" окреслювались контури психології релігії, яка лише в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. починає визначатись як наукова галузь знання, що було зумовлено багатьма чинниками і, перш за все, як необхідністю систематизації величезного, фактичного релігійного матеріалу, так і практичними потребами його використання. Останній момент найбільш яскраво проявився в американській психології релігії, яка з самого моменту започаткування вирізнялась практично-прикладним характером. Натомість у французькій школі можна відстежити три основних напрями – загальнотеоретичний, психопатологічний, соціально-психологічний, у німецькій – історичний і теологічний. Проте кожна школа, яка репрезентувала психологію релігії, маючи свої особливості, закладала її концептуальні засади, що, безперечно, позначалось на її подальшому утвердженні.

Становлення психології релігії в Росії та Україні було доволі суперечливим процесом, який торував шлях у контексті релігійно-філософської, богословської та природничо-наукової проблематики. У релігійно-філософській царині посилюються особистісні переживання сенсожиттєвих ситуацій, де релігійність розглядається як в онтологічному, так і екзистенційно-аксіологічному вимірах, у царині ж богослов'я закладались релігієзнавчо-психологічні основи таких концептів як релігійна віра, екстаз тощо. Однак розвиток природничих наук призвів до необхідності пояснення, "розчаклування" тих чи інших таємничих релігійних феноменів. У цьому контексті автор, проаналізувавши такі явища, як "мальованщина", бісоодержимість, крикливство надає їм статусу релігійної епідемії, яка характеризується посиленістю емоційно-чуттєвої сфери і ґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні.

Проте на етапі становлення психології релігії як галузі наукового знання намічається тенденція до поглиблення розриву між екзистенційно-духовним та природничо-науковим осягненням релігії. Це зумовило потребу концептуалізації психології релігії, у якій підсумовується етап її формування, систематизуються, з одного боку, результати досліджень, з іншого – розкривається сутність релігії як "особистісного переживання", як процесу розгортання взаємодіючих релігійних почуттів, віри, уявлень, досвіду. Виявляючи специфіку релігійних почуттів у їхній спрямованості, надаючи їм амбівалентного характеру, В.Джемс зазначає, що їхня глибинна сутність проявляється в переживаннях Божества, Абсолюту. Цей процес підсилюється в уявленні, яке, набуваючи статусу ідеї чи образу, прагне виразити, прояснити себе. Появу релігійних почуттів викликає віра, натомість релігійні почуття створюють "стан віри", який набуває змісту в "надвіруваннях" – раціоналізації інтуїтивно-ірраціонального. Найяскравіше особистісна релігія розкривається в містичному досвіді, в якому долаються межі "Я": перед людиною відкривається царина Божественного.

Внаслідок такого осмислення релігія набуває людинотворчих характеристик у відповідних релігійних станах, процесах. Релігійне навернення, пов'язуючись із екзистенційною кризою, долається в неймовірних випробуваннях: чим нестерпніші душевні муки, тим глибинніше преображення людини. У цьому відношенні святість – не лише душевний стан людини, у якому домінує релігійне почуття, але й спосіб співбуття, співтворчості, внаслідок якого відроджується не тільки носій святості, але й інші, причетні до нього, отже, загалом, оновлюється життя. Щонайвищих, щонайвеличніших граней духовного сходження людина досягає в молитві-спілкуванні. Зазначається, що в цих станах-процесах прорив у сферу надлюдського "забезпечує" підсвідомість як своєрідний гарант зв'язку людини і Бога.

У дисертації обґрунтовується думка, що концепція релігії в психоаналізі З.Фрейда, ґрунтуючись на протиборстві структурних елементів психіки: "Воно" (ід-несвідоме), "Я" (его-свідомість) і "над-Я" (супер-его – інтеріоризовані вимоги суспільства), вибудовується, перш за все, на Едіповому комплексі й амбівалентності почуттів, які відіграють вирішальну роль в процесі виникнення релігії та її функціонуванні. Ця ідея розкривається на процесі виникнення тотемізму як першій формі самоусвідомлення та самоідентифікації людини.

К.Юнг, поглиблюючи інтуїтивно-ірраціональні характеристики релігії, пов'язує їх з архетипами колективного несвідомого, репрезентантом якого виступає Бог. Усвідомлення архетипів маніфестує різноманітні символи, яким притаманна "нумінозність", божественність, відсутність якої призводить до втрати сенсу життя. Відтак релігія – це певний психічний стан, який динамічно розгортається в релігійному досвіді, у якому фіксується безпосереднє переживання Бога, яке немовби завмирає в догмі: натомість вирішальну роль починає відігравати віра як "харизма, дар