LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

може пояснити деякі аспекти релігійності, пов'язані з внутрішнім життям людини, але й навіть не має розробленого понятійно-категоріального апарату для їх означення. Окрім того, впродовж тривалого періоду в ній образ Бога і смисл релігійності тлумачилися доволі однобічно. З іншого боку, сьогодні нашим підходам до осягнення цих феноменів бракує саме філософської та релігієзнавчо-психологічної глибини. Однак попри всю значущість даної проблеми, вона й досі не стала предметом спеціального дослідження в системі сучасного релігієзнавства.

Важливим в цьому контексті є звернення до процесу формування та утвердження саме релігієзнавчої парадигми психології релігії, де екзистенційно-особистісні виміри звернення людини до царини Абсолютного набувають певної цілісності, в якій релігієзнавство отримує можливості поширити свої знання не тільки в змістовному, але й і в генетичному та функціональному аспектах.

Іншими словами, сьогодні назріла об'єктивна потреба у вияві, аналізі, систематизації різноманітних шкіл і напрямів, пов'язаних з осмисленням релігії як психологічного феномена.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах науково-дослідницької роботи кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, теми "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть" ( номер державної реєстрації – 01БФ041- 01).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення особливостей процесу формування та утвердження релігієзнавчої парадигми психології релігії. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

– виявити передумови психологічного осмислення релігії в контексті відношення "людина – Бог" у процесі становлення святоотцівської думки;

– розкрити особливості трансформації ідеї "внутрішньої" людини в філософії Г.Сковороди;

– з'ясувати можливості вчуття як засобу дослідження релігії у філософії Ф.Шлейєрмахера;

– охарактеризувати особливості становлення психології релігії як галузі наукового знання в США та в Західній Європі в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.;

– проаналізувати тенденції та шляхи формування психології релігії в Росії й Україні;

– з'ясувати сутність релігії як "особистісного переживання" у викладі В.Джемса;

– виявити людинотворчий потенціал релігійних станів, процесів, пов'язуючи їх із інтерпретацією підсвідомого В.Джемсом;

– дослідити можливості психоаналізу З.Фрейда в осягненні релігії;

– розкрити духовно-креативний потенціал релігії в аналітичній психології К.Юнга;

– розкрити людинотворчі можливості релігії в контексті впливу психоаналітичних ідей;

– з'ясувати особливості релігійного феномена в трансперсональній перспективі;

– окреслити предметне поле психології релігії, розкрити її релігієзнавчу сутність;

– виявити основні "зрізи" психології релігії як багаторівневого системного утворення, проаналізувати їх сутність;

– визначити основні тенденції й перспективи розвитку психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки.

Об'єктом дослідження є релігія як психологічний феномен.

Предмет дослідження – формування та утвердження релігієзнавчої парадигми психології релігії.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є праці сучасних філософів-релігієзнавців: В.Бондаренка, Т.Горбаченко, М.Заковича, А.Колодного, Л.Конотоп, П.Кралюка, В.Лубського, О.Марченка, І.Мозгового, В.Москальця, О.Сарапіна, П.Сауха, Є.Торчинова, Є.Харьковщенка та ін., звернення до яких сприяло здійсненню аналізу процесу формування та утвердження психології релігії як релігієзнавчої дисципліни. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, використовується ряд основних методів, зокрема: системного аналізу (при концептуалізації релігії як психологічного феномена), історико-генетичний аналіз (при дослідженні різних етапів становлення психології релігії як релігієзнавчої дисципліни), порівняльний аналіз (при порівнянні ідей психології релігії, які розгорталися в певному історичному часі й виявлялися у творчій спадщині відповідних репрезентантів), структурно-функціональний (при розкритті багаторівневого характеру психології релігії як дисциплінарного релігієзнавчого утворення). Автор, аналізуючи основні етапи становлення й утвердження психології релігії, дотримується загальноприйнятих для вітчизняного релігієзнавства принципів: об'єктивності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності.

У концептуальному плані принципове значення для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів, соціологів, психологів: В.Андрущенка, І.Бойченка, В.Воловича, Л.Губерського, І.Добронравової, В.Євтуха, В.Касьяна, С.Кримського, І.Манохи, М.Михальченка, І.Надольного, Б.Новікова, І.Огородника, В.Роменця, Л.Сидоренко, В.Чуйка, Л.Шашкової, Л.Шкляра, В.Ярошовця, Т.Ящук та інші.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше проведено цілісний аналіз процесу формування та утвердження психології релігії як релігієзнавчої дисципліни, у якому розкриваються не тільки різноманітні підходи до осмислення релігії як особистісної характеристики людини, але й відображається, з одного боку, сталість релігієзнавчо-психологічної традиції, з іншого – забезпечується сприйнятливість нових ідей.

У дисертації обґрунтовується наукова новизна таких положень і висновків дослідження:

– виявлено, що започатковані в античній філософії передумови психологічного осягнення релігії найрельєфніше можна відстежити у святоотцівській думці в контексті відношення "людина – Бог", яке у вченнях апостольських учнів скоріше емоційно-чуттєво переживається, аніж осмислюється. Проте в патристиці дане відношення набуває конкретизації в ідеї "внутрішньої" людини, яка центрує особистість і, продукуючись триєдністю "Віра-Надія-Любов" і розгортаючись у практиках особистісного досвіду (боротьба з пристрастями, покаяння, сповідь, зведення ума в серце, молитва), стає сенсотворчим ядром духовності, людинотворення, внаслідок чого долаються межі людської самості, уможливлюється "бачення" Бога;

– з'ясовано, що у філософії Г.Сковороди посилюється екзистенційно-персоналістичний зміст ідеї "внутрішньої" людини, центром і носієм якої виступає серце як функціональний репрезентант Бога, що забезпечує її моральну максиму як духовної особистості і водночас конституює внутрішню релігійність як сердечність, як спосіб самоконструювання і самоутвердження себе, свого життєвого світу;

– встановлено, що Ф.Шлейєрмахер, розглядаючи відношення "людина – Бог" у площині взаємозв'язку скінченного і нескінченного, розглядає релігію як емоційне знання, як трансформовану у внутрішній світ людини релігійність, яка, ідентифікуючись як вчуття, визначає не лише індивідуальне життя