LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

людини, але й людства, Всесвіту загалом;

– спираючись на здійснений у дисертації аналіз процесу формування психології релігії як галузі наукового знання виокремлено основні школи – американську, французьку, німецьку, кожна з яких мала свій національний відтінок, зумовлений культурними, релігійно-філософськими традиціями. Проте саме в цих школах закладались наукові засади психології релігії, які окреслювали її подальшу концептуалізацію;

– запропоновано для аналізу поняття "релігійної епідемії" як масового явища швидкого поширення релігійних уявлень, ідей, учень, яке на індивідуальному рівні проявляється як процес самоідентифікації людини, що характеризується посиленням емоційно-чуттєвої сфери, її домінуванням над раціональним компонентом і ґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні;

– показано, що релігія як "особистісне переживання" в інтерпретації В.Джемса розглядається як внутрішній стан самовизначення людини, який розгортається як процес взаємодії релігійних почуттів, віри, уявлень, досвіду. Почуття, виражаючи переживання людини, посилюють чи послаблюють релігійну віру, яка, набуваючи певного душевного стану, "прагне" виразити себе в змісті, "оприсутнитись" в уявленні у вигляді ідеї чи образу. Їхня сенсожиттєва спрямованість найяскравіше проявляється в містичному досвіді, коли людина, виходячи за межі власного "Я", наповнює процес трансцендування особистісним началом;

– встановлено, що В.Джемс започатковує установку, згідно з якою саме в релігійних станах, процесах розкривається людина як духовнотворча особистість, оскільки водночас творить себе, свій життєвий світ усіма своїми вимірами, включаючи сферу підсвідомого, яка уможливлює зв'язок, спілкування з Богом;

– доведено, що концепція релігії в психоаналізі З.Фрейда ґрунтується на протиборстві структурних елементів психіки: "Воно" (ід-несвідоме), "Я" (его-свідомість) і "над-Я" (супер-его – інтеріоризовані вимоги суспільства), які викликають посилення амбівалентності почуттів, з якими пов'язаний моральнісно-психологічний механізм виникнення релігії та її функціональність. Цю ідею З.Фрейд апробує на процесі виникнення тотемізму як певної системи само- і світосприйняття людини, як першій формі її самоусвідомлення та самоідентифікації;

– виявлено, що в аналітичній психології К.Юнга посилюються ірраціональні характеристики релігії, де вона розгортається як динамічний психічний стан, який, маніфестуючи іманентного Бога, набуває процесуального характеру. При цьому релігійний досвід фіксує безпосереднє внутрішнє переживання. У догмі цей досвід немовби "завмирає": його місце займає віра, яка набуває змістовності в догматах, віровченнях як колективний вияв переконань. Людина, перебуваючи у безперервному пошуку образу Бога в собі, вступає в царину духовності як творення самої себе й уподібнення Богу;

– встановлено, що завдяки посиленню "Я" в контексті проблеми "свідоме-несвідоме" поглиблюються людинотворчі виміри релігії. Зокрема, в екзистенційному психоаналізі (В.Франкл) осмислення релігії переміщується в духовно-моральнісну площину, де вона пов'язується з глибинним особистісним ядром – совістю, підсвідомим Богом, що приховується в кожній людині і який конче необхідно актуалізувати для того, щоб укоренитися, ствердитися в Абсолюті. Проте людина, набуваючи Божественного статусу (Е.Фромм), не вихолощує, не підпорядковує свої сутнісні сили Абсолюту, а самоутверджується, оскільки Бог – це ідеал вищої досконалості, яким людина потенційно є і до якого вона постійно прагне. Лише в цьому випадку вона здатна відчути життя як проблему, самореалізувати себе, поєднатися із Всесвітом;

– з'ясовано, що в трансперсональних вченнях можна відстежити таку тенденцію: перехід від осягнення релігії як особистісного переживання до надання їй статусу трансперсонального феномена, де людина стає співтворцем, співпричетною людству, Всесвіту, що сприяє як її духовній інтеграції, перетворенню її духовного стану на стійку константу, так і призводить до відповідного преображення особистості, зміни взаємовідносин, світу загалом;

– враховуючи різноманітні підходи до осмислення релігії як психологічного феномена, обґрунтовується думка про те, що предметом вивчення психології релігії є релігійність як особистісний стан людини, сутнісні вияви якого залежать від міри "увнутрішнення" релігії, від її сенсожиттєвої спрямованості і людинотворчих можливостей;

– спираючись на історію становлення та утвердження психології релігії, зроблено висновок про багаторівневу її структурованість, кожний зріз якої так чи інакше відображає ту вузлову проблематику, яка викристалізовувалась протягом століть і яка характеризує її як цілісну систему, відкриту для інновацій;

– доводиться положення про те, що для вітчизняної психології релігії характерні такі тенденції: утвердження в структурі релігієзнавчих дисциплін, уточнення та розробка понятійно-категоріального апарату, посилення міждисциплінарних взаємодій і міжнародних наукових зв'язків. Проте сьогодні стає все більш помітною її екзистенційно-персоналістична спрямованість, підґрунтя якої було закладено потужною традицією як світової, так і вітчизняної релігієзнавчої думки.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається тим, що основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про особливості становлення та розвитку психології релігії, визначення предметного поля якої відкриває нові можливості для поглибленого вивчення феномена релігії, що сприятиме зміні стереотипу мислення, який формувався впродовж багатьох років щодо потенційних можливостей релігії в питанні духовності людини. Конституювання психології релігії як системного релігієзнавчого утворення долає звужене розуміння цілей релігієзнавства, у якому протягом багатьох років домінував соціологічний підхід до осмислення релігії.

Результати дисертації можуть бути використані при розв'язанні актуальних проблем державно-церковних відносин, при з'ясуванні ролі новітніх релігійних рухів у контексті оцінки сучасних процесів релігієтворення, при розробці концепцій міжконфесійного діалогу, при визначенні духовно-світоглядних пріоритетів сучасної України. Її основні положення і висновки можуть бути використані у лекційних і семінарських заняттях з релігієзнавства, філософії релігії, психології релігії, соціології релігії, філософії патристики, спецкурсів із новітніх релігійних рухів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. Висновки і рекомендації, положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у процесі участі дисертанта в міжнародних, всеукраїнських науково-теоретичних і практичних конференціях, зокрема: "Майєвтика в системі психологічних знань" (Київ,