LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

проблемам психології релігії, переважають спроби авторів розкрити, по можливості, вичерпно особливості окремих її феноменів, уникаючи, як правило, питання її сутнісного визначення. Звідси й особлива поширеність саме дослідницьких розвідок з проблем релігійної віри, почуттів, досвіду, навіювання, навернення, автори яких намагаються, дотримуючись принципів аконфесійності і світоглядної неупередженості, розкрити їх сутність (Р.Грановська, О.Карагодіна, А.Козирєва, В.Нечипуренко, І.Полонська, С.Самигін).

Нові горизонти психологічного "бачення" релігії відкривають наукові розвідки російських дослідників Є.Рязанової, О.Смирнової, Є.Торчинова, якими послуговується дисертант у своїх пошуках. Є.Рязанова розкриває становлення і розгортання психології релігії через виклад концепцій найяскравіших її представників. О.Смирнова намагається віднайти точки дотику психології релігії та релігійної психології. До речі, на проблему з'ясування сутності релігійної психології звертали увагу ще вчені радянського періоду – Б.Лобовик, В.Павлюк, І.Яблоков та ін. Є.Торчинов поставив мету – розробити психологічний підхід до осмислення релігії і тим самим закласти фундамент для її релігієзнавчих досліджень.

В останні роки у вітчизняному релігієзнавстві спостерігається активізація досліджень з проблем психології релігії. Значний вплив на дослідницьку позицію автора справили ідеї В.Москальця про релігійність як рису українського національного характеру, А.Сафронова про змінені стани свідомості.

Зазначається, що сьогодні в зв'язку з духовною невпевненістю і ламанням старих стереотипів активізувалися доволі сумнівні релігійні вчення, у яких особлива увага приділяється психологічним механізмам маніпулювання поведінкою людей. У цьому контексті вагомими є дослідження Н.Дудар, В.Єленського, В.Журби, Л.Филипович, В.Шапара й ін., у яких окреслюються контури психодинаміки релігійності, її вплив на особистісні якості людини. Принагідно підкреслюється, що проблема осмислення екстатичних станів, містичних переживань оцінюється дослідниками вкрай неоднозначно: як "псевдорелігійне маячення" (Ю. Поліщук), як психічний розлад (В.Жучков, Т.Філіпова, Л.Хохлов, В.Шишулін). Противагою цим дослідженням є хрестоматія "Психологія релігійності та містицизму", де представлено роботи, у яких з різних теоретичних позицій розкривається психологічний зміст релігійної свідомості, виявляються особливості вищих вимірів внутрішнього простору особистості, його парадоксальність, ірраціоналізм, символізм та інтуїтивізм. Дисертант зазначає, що саме використання наукових, а не ідеологічних критеріїв, застосування історичного, компаративного, каузального й інших методів спроможне пролити світло на сутність містичних переживань, з'ясувати їх вплив на психічне та духовне здоров'я людини.

Методологічними засадами дослідження стали праці тих філософів, у яких осмислюються граничні основи людського буття, проблеми формування духовності (М.Бердяєв, Г.Сковорода, Е.Фромм, Ф.Шлейєрмахер, К.Юнг та ін.). Їхні ідеї знайшли подальше висвітлення у працях українських філософів: В.Андрущенка, І.Бойченка, Л.Губерського, С.Кримського, Б.Новікова, І.Надольного, В.Шинкарука, В.Ярошовця й ін. Також дослідження психологів – Б.Братуся, І.Манохи, В.Роменця, С.Рубінштейна, Ю.Трофімова й ін. – слугували основою при розгляді психологічних вимірів релігійних феноменів, їхній ролі в самовизначенні та самореалізації особистості.

Вагоме місце у галузі релігієзнавства займають праці таких учених: В.Бондаренка, Т.Горбаченко, М.Заковича, П.Кралюка, О.Краснікова, А.Колодного, Л.Конотоп, В.Лубського, О.Марченка, І.Мозгового, П.Сауха, Л.Филипович, Є.Харьковщенка, А.Чернія й ін. У них знайшли відображення принципи світоглядного плюралізму, позаконфесійності, об'єктивності, якими послуговується автор при розгляді змістовного наповнення психології релігії в різні історичні періоди.

Попри розмаїття праць, присвячених психології релігії, доводиться констатувати, що, по-перше, у деяких публікаціях простежується вкрай поверховий підхід до її проблематики, і, по-друге, в дослідженнях, які здійснюються психологами, психіатрами, нівелюються філософські і релігієзнавчі аспекти проблеми.

Другий розділ – "Відношення "людина – Бог" в контексті пошуку передумов психологічного осягнення релігії" – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. – "Креативно-антропологічні можливості осягнення відношення "людина – Бог" у процесі становлення святоотцівської думки" – розглядається проблема відношення "людина – Бог" у контексті пошуку "внутрішньої" людини як певного смисложиттєвого центру, який конституює особу, наділяє її новими якостями Боголюдини, формує духовний простір людського життя в його Богопричетності.

Зазначається, що саме у філософії неоплатонізму (Плотін) можна відстежити взаємовідношення людини та Бога як особливого містичного способу богопізнання, як утаємниченого, внутрішнього відчуття Божества, яке набуває нового змістовного наповнення в святоотцівській думці. Попри розмаїтість святоотцівської думки, все ж викреслюється основний її ракурс – прагнення до поглибленого осмислення взаємовідносин людини та досконалого буття – Бога, намагання віднайти в ньому певне смислове ядро, яке б містило в собі можливість поєднати людське та надлюдське. Саме такою ідеєю, на думку автора, є ідея "внутрішньої" людини, у якій рельєфно висвічується взаємовідношення людини і Бога.

У дослідженні наголошується, що в творах апостольських отців переважає безпосереднє переживання особистості Христа, наслідування його аж до поєднання та збереження живого й безпосереднього зв'язку з ним. Відтак у творах апостольських отців відношення "людина – Бог" скоріше безпосередньо переживається, аніж осмислюється.

У дисертації зазначається, що в осмисленні отців Церкви "внутрішня" людина – це ідеальна, духовна людина, яка має якості Богопричетності завдяки Вірі, Надії, Любові. Загалом, триєдність "Віра-Надія-Любов" динамізує всю систему особистості, водночас створюючи передумови її цілісності та забезпечуючи процес Богопричетності.

Проте в творах отців і вчителів Церкви підкреслюється, що процес "бачення" Бога уможливлюється завдяки основним практикам релігійного споглядання: боротьбі з пристрастями, покаянні, сповіді, зведенню ума в серце, молитві. Отці Церкви, розмежовуючи душевні та тілесні пристрасті, вважали, що перші виліковуються любов'ю, інші – стриманістю. Борючись із пристрастями, людина долає певний душевний стан і тим самим вибудовує новий світ. Покаяння звільняє людину від гріха, розкриває можливості бути людиною, розвиває здатність до рефлексії. Оскільки психіка немовби приховує внутрішній світ індивіда від зовнішніх спостережень, робить його недоступним для широкого загалу, остільки саме сповідь уможливлює його "оприсутнення", робить його відкритим. Сповідь стає тим самоаналізом, тим