LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

діалогом, де не лише здійснюється процес сходження людини до Бога, але й входження Бога в неї. Практика зведення ума в серце – це спроба подолання розірваності людини, надання їй єдності, цілісності, що забезпечує стан "зберігання серця" а, отже, і збереження "внутрішньої" людини, де розкривається вся суть вислову "образ і подоба Божа". Засобом спілкування людини і Бога виступає молитва. Розмежовуючи "розумну" і "сердечну" молитву, отці Церкви пов'язували її з духовним життям, постійна інтенсифікація якого призводила до нових способів самовираження.

Таким чином, розглянуті практики, по-перше, свідчать про надзвичайну пластичність свідомості людини, про досить розмаїтий спектр її можливих станів, по-друге, є певною системою вдосконалення „внутрішньої" людини, які відображають динаміку її духовного зростання, обоження. Підкреслено, що в той час, коли "внутрішня" людина виступає центром зосередження цілісної особистості, то концепт обоження виражає її безперервну рухливість, постійну незавершеність як по висхідній, так і по низхідній. Поділяючи погляди П. Мініна про основні напрями в стародавньоцерковній містиці – абстрактно-спекулятивний, морально-практичний, етико-гностичний – автор робить висновок, що їм усім притаманна зміна, преображення людини, її самотворення та боготворення, зміна всього її внутрішнього єства, включаючи як інтелектуальні та чуттєві, так і волетативні компоненти.

У підрозділі 2.2. – "Особливості трансформації ідеї "внутрішньої" людини у філософії Г.Сковороди" – акцентовано увагу на екзистенційні та моральні аспекти концепту серця як внутрішнього світу людини, крізь призму якого осмислюються граничні підвалини людського буття, набуття людиною власної цілісності.

У дисертації зазначається, що ідея "внутрішньої" людини в філософії Г.Сковороди глибоко пов'язана зі святоотцівською традицією та філософією німецьких містиків (М.Екхарт, Г.Сузо, Й.Таулер, Я.Рюйсбрюк), які зуміли оживотворити схоластичну теологію, вдихнути в неї живі смисли людського та всесвітнього буття, поєднати процес самопізнання Божественного з "безпосередніми прозріннями особистого духовного досвіду" (Ю.Шабанова), у якому починає знову пускати паростки живе релігійне почуття, в якому відображається безпосередня зустріч людини з Богом, ареною якої виступає "внутрішня" людина як нескінченний процес самотворення людини в її Богоподібності. Продовжуючи цю традицію, Г.Сковорода виокремлює "дійсну", "правдиву" людину й "тілесну", "плотську" людину. Дисертант зазначає, що центральною темою його філософської творчості є ідея перетворення людини із зовнішньої, тілесної у внутрішню, духовну. До речі, з погляду Г.Сковороди все набуває значущості лише в контексті "перетворення в самій людині". Здійснюючи внутрішню подорож до себе, людина відкриває Боже царство всередині себе, "внутрішню" людину, пізнання якої є надто складним і включає, як зазначав Д.Чижевський, декілька етапів: усвідомлення існування "внутрішньої" людини, намагання пізнати її і тим самим започаткувати підґрунтя для поєднання з нею, боротьбу між внутрішньою та зовнішньою людиною, де у випадку перемоги першої наступає преображення, що неодмінно веде до її розквіту, обоження.

Носієм "справжньої людини", як зазначає Г.Сковорода, виступає серце. Саме йому дано внутрішню здатність відчувати глибину буття, позаяк у його глибинах локалізується духовна сутність людини, що пов'язана з Богом. Серце філософ називає "вогнистим", "цілісним", тією "божественною іскрою", що репрезентує Творця. Виступаючи основою духовності та моральності особистості, серце зумовлює цілісність її внутрішнього стану, що, безперечно, відображається на його проявах.

Серце як животворяща глибина відкривається лише Богові. Проте цей процес не здійснюється сам по собі: потрібна постійна праця серця, щоб обробляти "ниву душевну свою". Ототожнюючи самопізнання і богопізнання Г.Сковорода підкреслює безпосередній зв'язок духовності із творчою природою людини, її здатністю до самотворення, пов'язуючи даний процес з актуалізацією божественного, що міститься в самій людині. Саме "сердечне око" здатне попередити та подолати негаразди, виступаючи своєрідним морально-етичним регулятивом.

Відтак Г.Сковорода, поглиблюючи святоотцівську думку щодо серця як символу духовності та моральності, розглядає його як функціональний орган людини, що задає ціннісні орієнтири почуттєвій і вольовій сфері людини. Дисертант зазначає, що функціональне навантаження серця визначається такими смисложиттєвими орієнтирами як Віра, Надія, Любов. Віра уможливлює рух до Бога, Надія поєднує теперішнє і майбутнє, Любов забезпечує єднання Бога і людини. Віра, Надія, Любов творять, формують духовний осередок особистості, її культуру душі.

Таким чином, локалізувавши серце у "внутрішній" людині, Г.Сковорода тим самим конституює внутрішню релігійність як сердечність. Відкидаючи поверхове осягнення людини, він зазначає, що лише шляхом випробовувань можна відшукати та збагнути її вищий, внутрішній сенс. Преображення людини означає досягнення певного ступеня обоження, шлях до якого дуже нелегкий. Спершу необхідно спустошити душу, самозменшитися. Лише "животворна" смерть зовнішньої людини відкриває шлях для "внутрішньої" людини. Злі помисли, безпутні думки призводять до руйнації й омертвіння серця. Щоб цього не сталося, людина повинна займатися постійною немовби "вичинкою" самої себе, підтримувати "радість серця". Таке очищення душі підготовлює її до прийняття Божественного в себе. За очищенням наступає просвітлення, результатом якого є "друге наше народження". За процесом просвітлення наступає найвищий ступінь містичного переживання – екстаз, який характеризується надзвичайною інтенсифікацією почуттів. Переживши на власному досвіді місію прозріння, Г.Сковорода вбачає своє покликання в наслідуванні життєвого шляху Ісуса Христа, у духовному сходженні до Бога. Найвищою цінністю людського життя, на його думку, є щастя, яке знаходиться не поза людиною, а у внутрішньому її стані. Саме щастя є своєрідним критерієм істинності "внутрішньої" людини, її справжності, "спорідненості", що є виявом у людині "іскри Божої", яка онтологічно вкорінена в ній і яку неодмінно слід розпалити в своєму серці. Саме індивідуальний шлях є глибинною сутністю "внутрішньої" людини, який вона покликана віднайти. За Г.Сковородою, основне моральнісне завдання особистості – досягти такого стану "внутрішньої" людини, у якому б вона стала рівна Богу. Відтак осягнення Божественного, по-перше, забезпечує, духовно-моральнісну діяльність людини, її становлення як духовної особистості у поєднанні з Богом; по-друге, задає відповідний спосіб життя, створення такої моделі поведінки як наслідування Богу. У цьому випадку "внутрішня" людина продукує такий вияв релігійності, як сердечність, який, поєднуючи чуттєво-емоційний і морально-етичний аспекти сутності людини, стає