LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Психологія релігії: формування та утвердження релігієзнавчої парадигми

своєрідним принципом самоконструювання себе, свого життєвого світу.

У підрозділі 2.3. – "Вчуття як засіб дослідження релігії у філософії Ф.Шлейєрмахера" – відзначається, що німецький мислитель у своїй концепції осягнення релігії виходить з ідеї емоційно-чуттєвого її осмислення і тим самим відкриває явище "емоційного знання", яке не є суто психологічним феноменом; воно глибоко екзистенційне, оскільки завдяки йому людина здійснює прорив за межі власного "Я", прилучається до царини Нескінченного.

Поставивши перед собою завдання, з одного боку, розкрити особливості релігійної свідомості, її своєрідну вплетеність у життєву тканину, з другого – з'ясувати самобутню природу релігії, Ф.Шлейєрмахер приходить до висновку, що в релігії, по-перше, фіксується відношення до нескінченності, по-друге, релігія ототожнюється з почуттям як витоковим моментом, як тією внутрішньою силою, що накладає відбиток на безкінечність. Саме через відношення до нескінченного релігія набуває визначеності.

У дисертації зазначається, що в творчій спадщині Ф.Шлейєрмахера релігія постає не лише моментом усвідомлення людиною пограничних умов свого буття, але й способом їхнього вирішення. При цьому він надає релігії індивідуальних характеристик, пов'язуючи релігійне переживання з особистою самосвідомістю. Релігії нікого не можна навчити, позаяк будь-яке навчання можливе лише через повідомлення уявлень і понять; релігія ж зароджується і проростає зсередини.

У дисертації підкреслюється, що Ф.Шлейєрмахер, надаючи релігії стану вчуття, перетворює її в особистісний, визначальний центр людини. Відтак він розглядає релігійність як вчування, яке є тією внутрішньою силою, що облагороджує людину; вона виступає внутрішнім душевним порухом і настроєм, духовним явищем, яке означене почуттям нескінченного. Відтак, за Ф. Шлейєрмахером, релігійність – це трансформоване у внутрішній світ людини відношення, "смак" до нескінченного, яке набуваючи статусу вчуття, безпосередньо пов'язується з внутрішнім світом людини.

Дисертант зазначає, що мислитель не так прагне надати релігії суб'єктивного статусу, як підняти її до рівня самого життя і тим самим надати їй екзистенційних характеристик. Розкриваючи своєрідність релігійного переживання через єдність суб'єктивного й об'єктивного та уподібнюючи його до процесу, у якому відбувається поєднання душі з Всесвітом, Ф.Шлейєрмахер відкриває явище емоційного знання, "емоційної очевидності" (Ф.Брентано). Отже, релігія – це той неймовірний потяг людини, який вона відчуває, дотикаючись до нескінченного, що діє в усьому скінченому. У цьому випадку людина стає співпричетною універсуму, доторкається до граничних умов людського існування. Мислитель вважає, що релігійне життя складається з таких моментів: по-перше, воно повинно бути відкритим для дій Всесвіту; по-друге, людина повинна трансформувати цю дотичність у внутрішній світ, і, по-третє, сприймати цей дотику Божественного у внутрішній єдності свого життя та буття.

Характеризуючи зміни, які спричиняє релігія в житті особистості, Ф.Шлейєрмахер робить висновок, що вона змінюється, перетворюється, долучаючись до царини нескінченного. При цьому людина усвідомлює, що її "Я" – це лише виклад людства. Отже, людство немовби проникає в особистість, стає її "Я".

Дисертант зазначає, що філософські розмисли Ф.Шлейєрмахера відображаються у його богословській спадщині, у якій Христос, несучи в собі першообраз досконалості, до якого повинні прагнути люди, водночас є прообразом богосвідомості, що оволодіває людиною та формує її. Саме завдяки Христу стає можливим єднання з людством, що стає засадничим принципом вищого, духовного життя. Таким чином, Ф.Шлейєрмахер зробив спробу дослідити релігію, виходячи з чуттєвої сфери людини, розгортання якої сягає вершин нескінченності, накладає відбиток на переживання, самовизначення та самоствердження людини.

Третій розділ – "Формування психології релігії як галузі наукового знання (друга половина ХІХ- початок ХХ ст.)" – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. – "Особливості становлення психології релігії у США та Західній Європі" – дисертант звертається до процесу становлення психології релігії як наукової галузі знання, поява якої була зумовлена необхідністю систематизації нагромадженого фактичного матеріалу в царині релігійної свідомості та практичними потребами його використання. Виникнувши на стику багатьох галузей знання (перш за все, психології і теології) психологія релігії скористалась не лише отриманими їх новими даними, але і їхніми методами дослідження.

У дисертації акцентується увага на тому, що американські дослідники, перш за все, зосередили увагу на прикладних аспектах релігії "із метою практичного використання одержаних результатів" (М.Попова). Використовуючи опитування, вчені намагались віднайти ефективні методи релігійного виховання (С.Холл), з'ясувати вікові особливості релігійного навернення (Е.Старбек). вважаючи, що з одного боку, людині притаманні вроджені релігійні інстинкти (Д.Коу, Д.Пратт), з іншого – в основі містичних станів лежать природні психічні процеси (Д.Леуба).

У період формування психології релігії у США велике значення надавалось прикладним її сферам, зокрема, пастирській психології та релігійній психотерапії (А.Бойзен), у яких теологи в співробітництві з психологами розробляли систему ефективних засобів зцілення людини в плані відтворення її цілісності. Виявляючи особливості психіки, вони розробляли систему засобів з метою формування стійкого релігійного світогляду.

Зазначається, що у французькій школі психології релігії можна відстежити три основних напрями: загальнотеоретичний, психопатологічний, соціально-психологічний. Пов'язуючи психологію релігії з внутрішнім життям людини, з тим, „що виходить із серця людського" (Т.Флурнуа), дослідниками були сформульовані такі її принципи: "виключення трансцендентного" (відмова від відповіді на питання про існування трансцендентного), об'єктивності, історико-генетичний, порівняльний. Велика увага приділялась з'ясуванню сутності релігійних почуттів, їхній ґенезі й амбівалентному характеру (Т.Рібо). Також розкривалася роль егоїстичних, его-альтруїстичних, та альтруїстичних спонук (Р.Грассері) у конституюванні певного типу релігії: чим величніша спонукальна причина, тим досконаліша та людяніша релігія. І хоча при аналізі психологічних особливостей релігії дослідники не уникнули біологізації релігійних переживань (розгляд релігії як прояву життєвої функції організму), все ж саме ними були закладені концептуальні засади психології релігії.

Представники психопатологічного напряму психології релігії (Ж.Шарко, П.Ріше, П.Жане, Ч.Біне-Сангле), вивчаючи її відповідні прояви, часто ототожнювали релігію з патологією, прагнули пояснити таємничі феномени, пов'язані з психікою. Проте, як підкреслюється в роботі, саме