LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Радянська держава і Російська православна церква: історичний досвід відносин на матеріалах Донецької області (1943 - 1964 рр.)

двох повоєнних десятиліть;

- охарактеризувати особливості діяльності уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Сталінському-Донецькому облвиконкомі як виразника політики держави у сфері її відносин з релігійними організаціями;

- виокремити та проаналізувати на основі архівних матеріалів напрямки, форми і методи діяльності місцевих органів радянської влади із здійснення державної політики щодо РПЦ в регіоні;

- дослідити особливості антирелігійної політики, форм та методів її здійснення на Донеччині місцевими партійними структурами в досліджуваний час.

Об'єктом дослідження є державно-церковні відносини в СРСР.

Предметом дослідження є конкретно-історичний процес розвитку відносин радянської держави і Російської Православної Церкви в Донецькій (до 1961 р. – Сталінській) області в перші два повоєнні десятиліття.

Хронологічними межами роботи є період з 1943 р., коли внаслідок ряду внутрішньо- та зовнішньополітичних причин радянська держава після звільнення Донеччини від німецьких окупантів вступає в діалог з РПЦ, потім в роки хрущовщини змінюється активним гонінням на неї і до 1964 р., коли після усуненням від влади М. Хрущова в країні починається новий етап державно-церковних відносин. Обрані межі дослідження дають змогу розглянути проблему розвитку цих відносин протягом двох десятиліть саме як процес, який мав свої специфічні закономірності, зазнавав істотних змін, виокремити етапи розвитку державно-церковних відносин в ці роки та показати їх відповідні наслідки.

Географічні рамки дослідження – це територія Сталінської–Донецької області відповідно до існуючого на той час адміністративно-територіального поділу УРСР з урахуванням того, що протягом 40–60-х рр. ХХ ст. відбувалися зміни в адміністративно-територіальному поділі області, що певним чином позначилися на її кордонах в цілому та кордонах окремих її районів.

Методи дослідження. В своїй роботі над темою дисертації дисертант користувався, насамперед, системою загальнофілософських, наукових та специфічно-історичних методів наукового дослідження. Дослідження базується на принципах історизму, об'єктивності та позаконфесійності, які є базовими принципами історико-релігієзнавчого дослідження. Це створило можливість неупередженого, об'єктивного дослідження проблеми у всій її конкретно-історичній повноті. В дисертації використовувалися загальнофілософські методи аналізу і синтезу, дедукції та індукції. Із загальнонаукових методів використано проблемно-хронологічний метод. Базовими для дослідження послужили також конкретно-історичні методи наукового дослідження. Першим серед них був історико-генетичний метод, який дозволив нам виокремити ґенезу, історичні корені та суспільно-політичне, культурне підґрунтя особливостей державно-церковних відносин в Україні та на Донеччині у повоєнний час. Проблема, що вивчається, розглядається в контексті причин, що до неї призвели, та наслідків, яким вона була причиною. Також використовувався історико-порівняльний метод, який дозволив співставити загальнодержавні тенденції відносин радянської держави з РПЦ та їх регіональний донецький вимір. Історико-типологічний метод дозволив виявити типологічні риси проблеми. Структурно-функціональний метод дозволив розглянути питання державно-церковних відносин в їх структурно-функціональному вимірі, проаналізувати проблему як цілісний структурний феномен. Інституційний метод дозволив проаналізувати проблему через призму відносин партійних комітетів, державних органів влади та релігійних спільнот, якими виступали на той час Український Екзархат РПЦ та його осередки – парафії на місцях.

Наукова новизна полягає в тому, що автором вперше комплексно і всебічно, як предмет історико-релігієзнавчого дослідження, проаналізовані особливості відносин радянської держави і Російської Православної Церкви в Донецькій області в 1943 – 1964 рр. На основі комплексного історико-релігієзнавчого аналізу опрацьованих матеріалів повоєнних десятиліть дисертант виділив і проаналізував два етапи відносин радянської держави, а заодно й комуністичної партії, до Російської Православної Церкви на Донеччині – етап діалогу (1943-1954 роки) в етап активного протистояння (1954-1964 роки), коли в порушення конституційного принципу про свободу совісті і при відсутності відповідного державного закону всіляко обмежувалися можливості для кількісного та якісного розвитку церкви, виконання нею свого катехитичного покликання. Незначна присутність Православної Церкви в регіоні призвела до втрати нею воцерковленого православного віруючого, своєї культурницької функції, себе як невід'ємної складової способу життя своїх вірних, втрати своїх послідовників із-за появи і активного поширення в краї через прозелітичну діяльність неправославних релігійних спільнот.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати ряд теоретичних положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- автором доведено, що з 1943 р. розпочався якісно новий етап – етап діалогу – у розвитку відносин радянської влади та Російської Православної Церкви на Донеччині, який співпав у часі з визволенням області від німецької окупації і який суттєво відрізнявся від тих відносин, які мали місце в довоєнні часи – роки діяльності Спілки войовничих безвірників;

- показано на конкретних архівних матеріалах, що з часу звільнення від окупації розпочинається процес відновлення структур православної церкви, які були повністю зруйновані в 20–30-і рр. ХХ ст. (заснування Донецької єпархії, визначення адміністративно-територіального поділу на місцях, формування парафій тощо). Православна церква Донеччини одержала змогу відновити парафіяльне життя, впровадити певні напрямки своєї катехитичної діяльності. Відтак радянській владі після звільнення довелося мати справу із вже існуючою інфраструктурою. Відновлюються певні напрямки позакультової діяльності благочиній та парафій єпархії із врахуванням наявності в регіоні значної присутності протестантських спільнот. Відповідно акцент робився на місіонерській, т. зв. „антисектантській" діяльності;

- на прикладі Донеччини показано, що існування Православної Церкви в умовах утверджуваної державою та комуністичною партією політики атеїзації країни не сприяло ані кількісному, ані якісному розвитку регіональних структур РПЦ. Це виявлялося, перш за все, в постійному скороченні кількості православних громад, труднощах у проведенні священиками катехитичної і благодійницької діяльності, а також в зникненні воцерковленого віруючого, відстороненості вірних від виконання релігійних обрядів та таїнств, дефіциті і низькому рівні богословської освіти священнослужителів, втраті РПЦ своїх позицій із-за активного поширення протестантських спільнот;

- показано на основі архівних і документальних матеріалів, що на розвиток православної церкви на Донеччині в різні роки досліджуваного періоду мали безпосередній вплив суспільно-економічні, політичні, культурні процеси регіону (складна демографічна й етнічна ситуація, значна міграція населення, складні побутові умови тощо). Це зумовило такі характеристики стану