LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Радянська держава і Російська православна церква: історичний досвід відносин на матеріалах Донецької області (1943 - 1964 рр.)

активно відновлює свою адміністративну структуру, видавничу діяльність, систему духовної освіти тощо. У 1943 р. церква вперше після смерті Патріарха Тихона (Бєлавіна) отримала можливість обрати патріарха – Сергія (Страгородського). Відкриваються нові храми. У 1945 р. кількість храмів на території СРСР сягала 10 243, причому 6072 з цієї кількості розташовувалися в Україні. Найбільшою у післявоєнний час кількість діючих храмів була в 1948 р. – за різними даними від 14 329 до 14 187. Церква активно співпрацює з владою на міжнародній арені. У 40-і рр. це були контакти з церквами Близького Сходу та Східної Європи, намагання протистояти Ватикану (спроба утвердження Москви як центру вселенського православ'я – відновлення ідеї „Москва – третій Рим"), а в подальші роки церква переключається на діяльність в контексті руху за мир, вступає до Всесвітньої ради церков.

Поступово відчувається надалі більший тиск на РПЦ збоку влади та партійних структур. Зменшується кількість діючих храмів. Станом на 1957 р. їх кількість становила вже 13478. В Україні на початку 1960 р. було 8207 храмів, а наприкінці цього року – вже 7462. З 1960 по 1964 рр. кількість храмів зменшилася на 4165 одиниць. Відчутним стає адміністративний та фінансовий тиск на духовні заклади, монастирі. Але все-таки, завдяки короткій передишці, церква змогла укріпити свої позиції і пережити новий сплеск гонінь хрущовських часів.

У підрозділі 2.2. „Російська православна церква на Донеччині у 1943-1964 рр.: стан та тенденції розвитку" аналізується стан православної церкви на Донеччині. Розглядаються проблеми внутрішнього устрою Донецької єпархії, напрямки діяльності, внутрішньопарафіяльне життя, священицький корпус, фінансово-господарська діяльність.

У підрозділі 2.2.1. „Донецька єпархія в 1943 -1964 рр.: організація та напрямки діяльності" автор доводить, що роки війни стали для Донеччини роками відродження інституційного церковного життя, що відновилося після тотального знищення в 20–30-і рр. ХХ ст. Після років атеїстичного наступу віруючі користувалися можливістю вільного виявлення свого віросповідання. За роки окупації кількість православних громад сягала 300. Віруючі, користуючись підтримкою німецької влади, відновлювали богослужіння в колишніх церквах, приміщеннях громадських, державних установ тощо. Після звільнення Донеччини з вересня 1943 р. відбувається організаційне оформлення структур РПЦ на Донеччині: засновується Донецько-Ворошиловградська єпархія РПЦ, призначається правлячий єпископ. Єпархіальне керівництво активно працювало над організаційним оформлення тих громад, які стихійно виникали під час окупації. Цей процес було завершено до кінця 1940-х рр. завдяки діяльності правлячого архієрея єпархії єпископа (згодом – архієпископа) Донецького і Ворошиловградського Нікона (Пєтіна). Завдяки його адміністративному таланту було фактично „з нуля" відбудовано єпархіальне життя на Донеччині.

Доведено, що діяльність єпархії у ці часи спрямовувалася відповідно до реалій регіону. В першу чергу це стосується активної місійної діяльності. Єпархіальне керівництво враховувало строкату релігійну мережу Донеччини зі значною присутністю протестантських спільнот (в першу чергу – баптистів). Проводилася така діяльність: організація місійних богослужінь, спеціальних нарад, а також пастирсько-богословських курсів (були проведені в 1947 р.), в яких взяли участь священики та миряни з районів, де була найбільшою сконцентрованість протестантських громад.

Кількість православних громад не була великою порівняно з іншими регіонами України. На території області на час звільнення легально діяло 232 громади, хоча в роки війни їх кількість була значно більшою (приблизно 300). Більшість з них розташовувалася в сільській та селищній місцевості, хоча активна релігійність спостерігалася переважно в міських громадах, особливо в мм. Сталіно, Жданов, Макіївка та ін. Сконцентрованість активного церковного життя у міській, промисловій місцевості обумовлена складними соціально-економічними, демографічними процесами та формуванням Донеччини як урбаністичного промислового центру. Автором доведено, що кількісна сконцентрованість громад у сільській місцевості спричинила особливу „увагу" до них з боку владних структур. Саме за рахунок цих громад у 1943 – 1964 рр. спостерігається різке зменшення мережі громад в області. З 1943 по 1965 рр. їх кількість скоротилася з 232 до 94.

Підрозділ 2.2.2. „Діяльність та характерні риси православного духівництва Донеччини" присвячений ситуації, що склалася в священицькому середовищі єпархії в повоєнні роки, аналізується також діяльність правлячих архієреїв єпархії.

З Донецькою єпархією у повоєнні роки було пов'язане життя відомих на той час архієреїв: єпископів Нікона (Пєтіна) та Бориса (Віка).

Діяльність архієпископа Нікона сконцентровувалася в наступному напрямку: адміністративно-організаційний устрій єпархії, висвята нових священиків на парафії, організація місійної діяльності в єпархії тощо. Він активно відбудовував єпархіальне життя. Саме завдяки архієпископу Нікону єпархія виходить на перше місце серед єпархій України за фінансовими показниками, що спричинило активну фінансово-господарську діяльність.

Діяльність архієпископа Бориса (Віка) припадає на час наступу на церкву М. Хрущова і відзначалася активною співпрацею з місцевою владою. Йому не вдалося зберегти від закриття більшу частину громад, за ініціативи і під тиском влади він дає згоду на закриття великої кількості громад у сільській місцевості та стримує проведення господарської діяльності в громадах.

Автор з'ясував, що в 40–60-і рр. ХХ ст. в цілому в єпархії проблема забезпеченості кадрами не була гострою. До кінця 50-х рр. ХХ ст. кадрами були забезпечені близько 80-90% парафій. Але ситуація ускладнювалася такими тенденціями: винищення значної кількості священнослужителів у 20–30-і рр. ХХ ст. (після війни залишилися одиниці з довоєнним чи дореволюційним стажем); практична неможливість отримати духовну освіту (хоча б семінарську) в повоєнні роки; необхідність поповнення кадрів для діючих парафій спричинила висвяту часом поверхово підготовлених кандидатів з невисоким моральним та освітнім рівнем; як результат – левова частка священицького корпусу Донецької єпархії, зокрема у Сталінській області, не мала освіти, належної духовної підготовки та морального рівня. Доведено, що з 1950-х рр. активністю в єпархії відрізнялися молоді священики, але їх кількість була незначною. Вони мали духовну освіту, свідомо пов'язали своє життя з православ'ям, не зважаючи на несприятливі умови соціуму.

Аналіз документів свідчить, що складна ситуація із священицьким корпусом у 50-і рр. ХХ ст., особливо в першій половині 1960-х рр., була в сільських парафіях. В першу чергу це позначилося на політиці стосовно забезпечення цих парафій священиками. Правлячий єпископ та єпархіальне управління беруть курс на підтримку міських та селищних парафій, в той час як сільські парафії фактично не мали підтримки керівництва, і в більшості випадків священики до цих парафій фактично не надсилалися.

В підрозділі 2.2.3. „Основні