LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Радянська держава і Російська православна церква: історичний досвід відносин на матеріалах Донецької області (1943 - 1964 рр.)

особливості та проблеми внутрішньопарафіяльного життя Донецької єпархії" аналізуються внутрішньопарафіяльне життя Донецької єпархії та проблеми, які там виникали.

Дисертантом доведено, що після окупації відбувається організаційне оформлення церковного устрою як на загальноєпархіальному рівні, так і на рівні парафій. За перші післяокупаційні роки в громадах області відбулося відновлення церковного життя відповідно до норм Положення про РПЦ. Керівними органами були: настоятелі храмів, члени церковних рад, ревізійних комісій. Аналіз складу виконавчих органів парафій дозволяє говорити, що склад активу віруючих відбивав загальні тенденції, притаманні церковному загалу в цілому (це були переважно чоловіки, які прийшли до церкви у воєнні часи або в наступні роки, переважно особи похилого віку, які мали середню або початкову освіту). За національними показниками переважали українці.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновку, що великі фінансові потоки в громадах спричинили одну з найболючіших проблем тогочасного життя єпархії – внутрішньопарафіяльні конфлікти на фінансовому ґрунті, які характеризувалися намаганням контролювати фінансові потоки парафій. Аналіз документів свідчить про значну поширеність цих конфліктів в парафіях області, де головними діючими особами виступали сторони, що складали виконавчі органи громади: настоятель, церковна рада, ревізійна комісія, двадцятка. Свого загострення конфлікти набули наприкінці 50-х рр. коли, по-перше, фінанси потоки громад були найвищими, по-друге, фактично остаточне переміщення активності до міських та (в меншій мірі) селищних громад. Це, зокрема, позначилося на конкуренції серед священнослужителів у боротьбі за найбільш заможні парафії. Особливо ситуація загострилася в умовах наступу на церкву наприкінці 50-х – у першій половині 60-х рр. ХХ ст. Сільські парафії опинилися в ці роки фактично в повному занепаді.

Враховуючи особливості залучення сторін у ці конфлікти і ступінь їх міцності, можна говорити, що в переважній більшості ініціаторами конфліктів були настоятелі, священики, які спиралися на відданих їм членів виконавчих органів громад. Вони нейтралізували непокірних і відсторонювали їх від справ.

Автором доведено, що з проблемою внутрішньопарафіяльного життя пов'язане питання релігійної активності віруючих. Специфіка суспільно-економічного розвитку краю сформувала такі особливості релігійності віруючих, як поверховість, обрядовість, примат форми над змістом віри, цінність обряду як оберегу від складних умов праці та постійного ризику смерті. В окремі періоди (зокрема наприкінці 50-х рр.) кількість хрещень, порівняно з загальною кількістю народжених, сягала 70-80%! Про рівень релігійності віруючих говорить аналіз відвідувань церковних служб. Документи свідчать, що найбільша активність спостерігалася на такі свята, як Великдень, Водохреща, Спаси. Наприклад, у головному храмі м. Сталіно кількість віруючих на Великдень сягала 25 – 30 тис. осіб. Всі ці свята об'єднує здійснення освячень (куличів, води, фруктів тощо), тобто зовнішнього дійства, причому рівень відвідувань самих служб був невисоким, невеликою була і кількість тих, хто тримав піст. На такі свята, як Різдво, Покров, храмові свята тощо кількість людей в храмах різко зменшувався, не говорячи вже про недільні служби. Це свідчить про поверховість віруючих.

В підрозділі 2.2.4."Фінансово-господарська діяльність православних парафій Донеччини" аналізується стан фінансів та господарча діяльність громад та священнослужителів єпархії.

Аналізуючи особливості фінансово-господарської діяльності Донецької єпархії та парафій, автор дійшов висновку, що в цей час даний напрямок позакультової діяльності стає пріоритетним. Більшість громад Донеччини відзначалися фінансовим благополуччям. Це спричинило активність у сфері проведення ремонтних та реставраційних робіт у переважній більшості громад. Також це виявилося в тому, що єпархія мала можливість фінансово допомагати нужденним парафіям, переважно в сільській місцевості, але цей напрямок діяльності був швидко припинений владою наприкінці 50-х рр. Були припинені й та поширені благодійні обіди та інші форми благодійної діяльності, що практикували заможні парафії.

У третьому розділі " Державна політика радянської влади щодо Російської православної церкви (1943-1964 рр.)" аналізуються тенденції розвитку, форми та методи державної політики державних структур та партійних органів стосовно РПЦ на Донеччині в 1943-1964 рр.

У підрозділі 3.1. „Радянська влада і Російська православна церква: специфіка розвитку відносин в 1943-1964 рр." аналізуються загальнодержавні тенденції розвитку політики СРСР відносно РПЦ у 40–60-і рр. ХХ ст.

Автором доведено, що розвиток державно-церковної політики в загальнодержавному та республіканському масштабі стосовно РПЦ протягом 40–60-х рр. характеризувався наступними тенденціями:

1. У 1943 – 1948 рр. державно-церковні стосунки загалом розвивалися в конструктивному напрямі. Переломною подією в державно-церковних відносинах стала зустріч Й. Сталіна з ієрархами церкви у вересні 1943 р. На цій зустрічі були сформульовані загальні пріоритети політики влади стосовно РПЦ і оголошено про створення спеціального органу – Ради у справах РПЦ. Влада активно використовує церкву на міжнародній арені (Близький Схід, Східна Європа).

2. Ситуація змінюється в 1948 – 1954 рр., коли курс на нормалізацію державно-церковних відносин поступово корегується в бік ужорсточення. Колишня лінія законності та терпимості оцінюється як шкідлива для суспільства та партії.

3. Починаючи з 1954 р. питання державно-церковних відносин поступово переміщаються у сферу партійної діяльності, і їх вирішення все тісніше пов'язується з метою та завданнями антирелігійної пропаганди. Саме в цей період відбулося підпорядкування державної церковної політики партійній лінії, спрямованій на формування атеїстичної свідомості, негативного ставлення до церкви та релігії.

4. Могутнього удару державою було нанесено по матеріально-фінансовій базі церкви. В результаті цілеспрямованої державної політики релігія зазнала значних збитків. Одночасно збільшилися розміри оподаткування духовенства. Також одним із заходів, спрямованих на підрив матеріальної основи церкви, стало обмеження можливостей релігійних організацій щодо будівництва або придбання приміщень і транспортних засобів, грубе втручання Ради у справах РПЦ, партійних і радянських органів в адміністративно-управлінську діяльність церкви, зокрема в практику керівництва церквою (рішення Собору 1961 р. призвело до того, що духівництво виявилося фактично відчуженим не тільки від керівництва парафіями, але юридично і від самих парафій. Але, незважаючи на жорстоку і цілеспрямовану політику держави, яка була направлена на знищення церкви як соціального інституту, вона змогла вистояти та зберегти свою організацію.

У підрозділі 3.2. „Місцеві владні структури та партійні органи та їх роль у здійсненні державно-церковної політики на Донеччині у 40-60-і рр. ХХ ст." аналізуються функціональні обов'язки, напрямки діяльності, форми та методи впровадження