LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Радянська держава і Російська православна церква: історичний досвід відносин на матеріалах Донецької області (1943 - 1964 рр.)

державної політики відносно РПЦ місцевою владою на Донеччині в 1943-1964 рр.

Підрозділ 3.2.1. „Діяльність уповноваженого Ради у справах РПЦ по здійсненню державної політики на Донеччині у 1943-1964 рр." присвячений аналізу діяльності уповноважених Ради у справах РПЦ на Донеччині як важливої частини системи державно-церковних відносин в регіоні.

Враховуючи те, що Донеччина була під нацистською окупацією, в Сталінську область уповноважений призначається вже у жовтні 1943 р. На цю посаду було призначено К.Ф. Чорноморченка. Він був єдиним з українських уповноважених, який займав цю посаду аж до 1960 р. (довше ніж будь-хто з уповноважених в Україні в ці часи). Г.О. Гомля заступив його місце в часи „хрущовських гонінь" на, і його діяльність була скорегована саме цим.

Автором доведено, що з часу призначення і до кінця 1940-х рр. на першому місці в діяльності уповноваженого була робота з виявлення, реєстрації наявних православних громад і зроблені перші спроби наведення контактів з ними та вивчення конкретної ситуації. Не зважаючи на труднощі воєнного та перших післявоєнних років, була проведена велика робота з виявлення та реєстрації православних громад, але не всіх. Приблизна кількість громад, що діяли під час окупації, становила 300, а зареєстровані були лише 232. Вже з кінця 40-х рр. на перше місце виходить робота з дослідження конкретної релігійної ситуації в області. Це було обумовлено тенденціями державно-церковних відносин (особливо в середині і наприкінці 50-х рр.). З кінця 50-х і протягом 60-х рр. спостерігаються тенденції прямого втручання у справи громад, контроль за їх діяльністю, прямий вплив на єпархіальне керівництво з метою припинення або контролю за діяльністю парафій та єпархії (в першу чергу за господарською діяльністю).

В підрозділі 3.2.2. "Місцева радянська влада на Донеччині та її місце у державно-церковних відносинах" визначається роль та місце місцевих органів влади на Донеччині в системі державно-церковних відносин. Роль місцевих радянських структур (обласного, міського та районного рівнів) в процесі реєстрації громад або, навпаки, припинення їх діяльності, була певною мірою вирішальною. В першу чергу це відобразилося у зменшенні кількості громад. В ході дослідження доведено, що в цьому напрямку місцеві органи влади діяли у наступних напрямках: перший – вилучення з користування віруючими приміщень, які в довоєнні роки займали державні, громадські, культурні установи і які під час війни знову займали віруючі; другий – вилучення у віруючих приміщень під громадсько-культурні потреби протягом всього часу і особливо з кінця 50-х рр. – першій половині 60-х рр. Також відмічаємо хронічне небажання місцевої влади відкривати нові громади. На території області у досліджуваний час влада не дозволила відкрити жодного нового храму.

Доведено, що відносини представників місцевої влади з віруючими також складалися не просто та носили конфліктний характер. На нашу думку, це було пов'язано з такими причинами, як виховання можновладців у атеїстичному дусі і сприйняття релігії виключно в негативному дусі, і, відповідно, небажання відчувати існуючі зміни в цій площині у повоєнні часи. Доведено, що це виявлялося: 1) у фактах ображення релігійних почуттів віруючих; 2) фактах втручання у внутрішні справи громад; 3) численних формах нейтралізації впливу релігії на маси – індивідуальної та групової роботи з віруючими, проведенням світських заходів під час релігійних свят, щоб відірвати від церкви молодь тощо.

В підрозділі 3.2.3. „Діяльність партійних органів та особливості антирелігійної пропаганди на Донеччині" аналізується діяльність місцевих партійних структур щодо церкви та віруючих, форми та методи ідеологічної боротьби з релігією.

Дисертант в результаті проведеного дослідження довів, що загалом активізація місцевих партійних структур йшла в руслі загальних тенденцій у формах і методах. Очевидно, що до середини 50-х рр. активізації тут не спостерігається взагалі, і про це свідчить відсутність в архівах матеріалів з цього приводу. Тільки з 1954 р. у документах з'являються посилання на заходи, що мали на меті антирелігійну пропаганду. Це пов'язано із появою постанов ЦК КПРС. Особливо вони посилюються з 1959 року. Таким чином, можна виокремити періоди в діяльності органів КПУ: 1943 – 1954, 1954 – 1959, 1959 – 1964 рр. Активністю відрізнялися такі органи, як відділ пропаганди й агітації обласного комітету КПУ та його місцеві осередки, обласна та місцеві організації комсомолу, товариство з розповсюдження політичних та природничих знань, товариство „Знання" тощо. Також активно працювали партійні осередки на підприємствах, установах області тощо.

Доведено, що заходи з антирелігійної пропаганди у тому вигляді, як вони відображені у документах, не носять виключно антиправославного характеру і спрямовані на розповсюдження природничо-наукових знань, антирелігійну пропаганду (в цілому і, зокрема, стосовно тем, пов'язаних з історією, віровченням, обрядовою практикою православ'я).

Форми антирелігійної пропаганди можна класифікувати так: пропаганда колективного характеру (лекції на відповідні теми, виставки антирелігійного характеру тощо) та індивідуальна робота, яка особливо посилюється з початку 60-х рр. Останнє стосувалося, переважно, віруючих неправославних сповідань (баптистів, адвентистів тощо), хоча стосовно православних такі заходи також проводилися.

З кінця 50-х рр. активізуються місцеві засоби масової інформації. Все частіше зустрічаються фельєтони, статті на антирелігійні теми про ті чи інші недоліки у релігійному житті.

У висновках відповідно до мети дисертації автором зроблено узагальнення та підведено підсумки виконаного дослідження.

Дослідивши стан розробки теми, автор довів, що ґрунтовного аналізу відносин радянської держави та РПЦ на Донеччині на сьогодні немає. Втім як вітчизняні, так і закордонні дослідники зверталися до загальних питань політики Радянської держави щодо церкви, а також регіональних особливостей цієї політики в окремих регіонах держави.

Для розвитку РПЦ на Донеччині характерні наступні тенденції:

- у вересні 1943 р. починається якісно новий етап історії РПЦ на Донеччині, що виявилося у відродженні релігійної активності, в першу чергу – у відновленні адміністративного устрою єпархіального життя, відновленні парафіяльного життя;

- сконцентрованість активного релігійного життя у міських парафіях при зменшенні цієї активності у сільських та значній кількості селищних громад;

- діяльність єпархіального керівництва спрямовувалася відповідно до особливостей релігійної карти області. В першу чергу це стосувалося проведення місійної діяльності у зв'язку з особливою поширеністю в області протестантських громад (ЄХБ, АСД);

- велика фінансова спроможність парафій та єпархії в цілому, що поставило Донецьку єпархію на перше місце серед всіх єпархій України по цьому показнику. Внаслідок цього основним напрямком діяльності єпархії стала фінансово-господарська діяльність (ремонтні та реставраційні роботи храмів, благодійницька діяльність тощо);

- внаслідок сконцентрованості фінансів