LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Релігійна громада: сутність та її історичні форми

Вінаї-пітаки, яка згодом стала морально-правовим регулятивом буддиської громади. Законодавство для громади встановлювалося у силу того, що його приписи та настанови проголосив і тим самим надав сили закону сам Будда. Всі ці приписи були лише певним кроком до реалізації Праведного Восьмиступеневого шляху — будиської програми особистого вдосконалення. Підкреслювалося, що у сангхи взагалі немає керівника. Буддисти не обожнювали свого релігійного гуру й учителів; вони розглядали їх лише як носіїв "релігійної істини", які перевершували учнів тільки знаннями і досвідом.

Дисертант підкреслює, що монастир і його мешканці ніколи не були замкнутою системою; у силу відкритого характеру чернечої громади вона швидко реагувала на всі зовнішні зміни, що було одним із чинників її життєздатності й уміння пристосовуватися до нових суспільних реалій.

На відміну від християнства, де праця займає одне із чільних місць, в буддизмі основний акцент робиться на "духовній праці" — спогляданні. Отже, організація громади, її зв'язок із світом сприяли саме індивідуальному самовдосконаленню особистості на шляху до спасіння.

У підрозділі 3.2. — "Християнська громада і особливості формування" — зазначається, що процес становлення християнської релігійної релігійної громади був доволі суперечливим. Її організація, соціальні функції дають змогу визначити саме той аспект релігійного життя, що виявився найдієвішим для людини, яка опинилася в ситуації соціального вакууму, психологічної кризи, позбавленої будь-яких координат для особистісної ідентифікації.

Перші зовсім нечисленні об'єднання християн появилися у другій половині І ст. н. е. Їх соціальний склад можна визначити лише приблизно: раби, бідняки; але були в них і заможні люди. Та вже наприкінці І ст. християнські громади відрізнялися за етнічним складом. Кількісний склад перших християнських груп був, імовірно, дуже непостійним. Крім основного ядра фанатично відданих новим ідеям людей, до цих груп уходили люди, які тільки співчували християнам; були серед них і ті, що спершу захоплювалися проповіддю християнства, а потім відходили від нього.

Чітко оформленої організації еклесії не мали; більшість із них вважали себе "Єдиним народом Божим". Однак поступово сформувалася необхідність в авторитетних керівниках громад, які регламентували б стосунки християн між собою та із зовнішнім світом.

Як зазначається в дисертації до початку ІІ ст. у християнських громадах з'являються єпископи і диякони. Перші християнські проповідники обмежувалися у своїй діяльності містом і його околицями. Цим, мабуть, пояснюється той факт, що на перших порах християнских громад у сільській місцевості не було.

На думку дисертанта, внутрішній єдності первісних християн сприяла Єдина віра, обряди та молитви. До речі, така внутрішня духовна єдність впливала і на зовнішнє облаштування християнської громади, що виражалось у взаємодопомозі, самовідданому піклуванні про бідних і немічних.

Безперечно, поширенню християнства сприяли організаційні форми громади. Взаємодопомога також відігравала значну роль в її становленні. Настрої, які панували у ранніх християнських громадах, відповідали їх соціальному складові. На початкових етапах християнства формою організації були громади з демократичним устроєм — всі віруючі мали однакові права; всі були наділені "Божою благодаттю". Саме Божа благодать була тією ознакою християн, з якою ідентифікувався "дух Христа", що, безперечно, свідчить про певну сотеріологічну спрямованість християнських громад. Автор зазначає, що у громадах ранніх християн апостоли та пророки, які мали благодать, харизму, користувалися більшим авторитетом, ніж ті, хто займався господарськими справами буденного життя.

Згодом управління громадою переходить до постійного кліру; обрядова сторона християнства ускладнюється.

На думку дисертанта, в ранньому християнстві, його світосприйнятті проявилась психологія людини, що очікує небесного безсмертя — царства вічного добра. Вона намагалася спільноту однодумців об'єднати на виключно моральних засадах, не обтяжених попередніми соціальними маркерами — ні позитивними, ні негативними. Дисертант робить висновок, що головна відмінність цього нового типу релігійної громади полягала в тому, що приналежність до неї не була передвизначена долею, фактом народження, соціальним станом, а була справою вибору кожної окремої людини. Рання християнська громада як ідеал зорієнтована насамперед на виконання моральнісних вимог, що досягаються спільними зусиллями. Саме моральні засади, на яких ґрунтувалися ранні християнські громади і які забезпечували стійку громадську спільність, були основою, завдяки якій христянська церква у подальшій своїй історії виходила із кризи.

У підрозділі 3.3. — "Мусульманська релігійна громада" — відзначається, що умма як спільнота всіх мусульман ґрунтується на єдиних віросповідних та віроповчальних принципах.

Важливою є думка про те, що до виникнення ісламу араби, в основному, жили відокремлено, часто вороже налаштованими між собою, що не сприяло розвитку громадської спільноти. Нова релігія — іслам — здійснила переворот у національних, релігійних, моральних та політичних відносинах арабського світу. Вона надихнула його представникам ідею національної єдності. Надавши новим відносинам божественний характер, Муххамед тим самим заклав основи для майбутнього розвитку. В роботі зазначається, що легкість, з якою араби прийняли вчення Муххамеда, можна пояснити тим, що іслам має характер чуттєвої простої релігії, яка відповідає чуттєвому, простому тогочасному життю самих арабів; більшість із яких були сільськими мешканцями та кочівниками-бедуїнами. Нова релігія приваблювала арабів тим, що вимагала від її послідовників силою зброї поширювати нове релігійне вчення. Це відповідало їх войовничому духу, надавало змогу реальними діями утверджувати і поширювати іслам. Відповідно до класичного ісламського вчення, згідно з яким світ поділяється на дві частини — ісламську і неісламську території, мусульманська громада зобов'язана була дбати про ісламську територію.

Основою першої мединської громади-умми були відносини залежності — заступництва за повного "заступництва" Аллаха. Варто особливо підкреслити конфесійно-етнічну специфіку Мединської громади — держави, що об'єднувала арабів-мусульман, християн, язичників та іудеїв. Мединська громада мала свій статут, у якому чітко утверджувалася неподільність віри, суспільства, влади. Іслам визнавався і як релігія, і форма поклоніння Богу, управління суспільством. Уже ранні джерела ісламу — Коран і Шаріат — охоплювали всі аспекти життя і діяльності держави, суспільства, кожної людини. Подібної регламентації немає в жодній світовій релігії.

В основу мусульманської громади Муххамед поклав рівність і братерство між усіма правовірними мусульманами. Проте ці приписи відносяться до чоловічої статі. Ставлення до жінки у первісному ісламі було пронизливим і деспотичним.

Послідовники ісламської громади повинні