LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Релігійна освіта в Україні як чинник формування суспільної моралі

духовної та світської освіти: досвід, здобутки, проблеми" (Київ, 2006).

Публікації. Основні висновки та результати дослідження відображено у 7 одноосібних друкованих працях, опублікованих у наукових фахових виданнях (4) та у збірниках матеріалів наукових конференцій (3).

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, що визначається поставленими метою та завданнями. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків. Обсяг основного тексту 186 сторінок, список використаних джерел становить 331 найменування на 29 сторінках.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


У вступі обґрунтовано актуальність та ступінь дослідженості теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертації, її методологічні основи, розкрито наукову новизну, з'ясовано теоретичне та практичне значення, наведено дані про характер апробації роботи, її структуру.

У першому розділі „Релігійна освіта в Україні: історична ретроспектива, сучасний стан і тенденції розвитку", який охоплює три параграфи, проведено аналітичний огляд літератури, проаналізовано феномен релігійної освіти в Україні, її становлення, сучасний стан і тенденції розвитку.

У літературі феномен релігійної освіти розглядається з різних позицій – релігієзнавчої, філософської, історичної, педагогічної, богословської. Проблема релігійної освіти як чинника формування суспільної моралі аналізувалась в українському релігієзнавстві, репрезентована працями таких вчених, як В. Бондаренка, Л. Дмитренко, М. Заковича, С. Здіорука, Ю. Калініна, Б. Лобовика, В. Любащенко, М. Новиченка, В. Пащенка, Л. Филипович, П. Яроцького та інших. Багатоаспектні дослідження вітчизняного релігієзнавства складають методологічну основу цього дослідження.

Проблеми реформування та удосконалення освіти знайшли широке відображення у сучасній філософській (В. Андрущенко, І. Зязюн, Н. Кочан, В. Кремень, В. Лутай, М. Михальченко та ін.) та педагогічній літературі (Т. Бакка, О. Бандровський, І. Барматова, К. Баханов, В. Вареник, С. Вацловська, А. Вихрущ, М. Євтух, Р. Євтушенко, В. Жуковський, Т. Ладиченко, А. Лахно, О. Огірко, О. Пометун, Т. Тхоржевська, Л. Шурма). Упродовж останніх років в Інституті вищої освіти АПН України розробляється гуманітарно-культурна складова освіти, зокрема, у працях Л. Горбунової, М. Лукашевича, І. Надольного, Г. Темка, П. Щербаня та ін.

Проблема розвитку релігійної освіти в Україні є порівняно новою і ще не знайшла належного відображення у науковій літературі. Проте у деяких працях з історії (І. Власовський, С. Голубєв, Є. Грекулов, М. Грушевський, Д. Дорошенко, П. Знаменський, І. Огієнко, Д. Поспєловський, І. Смолич та ін.) і соціології (Й. Гьофнер, С. Боруцький, А. Жаловага, Л. Рязанова, В. Сергійко, О. Титаренко) та сучасних розвідках (Б. Андрусишин, С. Жилюк, О. Лисенко, Г. Надтока, А. Пашук, В. Рожко, Л. Рощина, Г. Степаненко, Ю. Щербяк та ін.) зустрічаються спроби висвітлення проблем, тією чи іншою мірою пов'язаних із темою роботи.

До окремої групи наукової літератури ввійшли праці богословів, викладачів релігійних навчальних закладів, церковних ієрархів (Олександр, єпископ Дмитрівський; А. Затовський; В. Заєв; Іларіон (Алфеєв); Кирил, митрополит Смоленський і Калінінградський; Обер Жан-Марі; Г. Шиманський; Любомир Кардинал Гузар; Димитрій, архієпископ Переяслав-Хмельницький; Г. Соб'ят; Філарет, митрополит Мінський і Слуцький та ін.).

Незважаючи на ряд праць, присвячених становленню, сучасному стану та тенденціям розвитку, комплексне дослідження релігійної освіти в Україні не проводилося. Для здійснення такої роботи в межах визначеної тематики автор використовує значний масив джерельної бази: матеріали статистичних обстежень, що проводились Державним комітетом України у справах релігій, Центром О. Разумкова, іншими соціологічними службами; нормативно-правові державні документи, що визначають статус Церкви та регулюють освітні питання в державі; офіційні церковні настанови, повідомлення, звіти, де розкрито функціонування релігійної освіти в Україні та визначено пріоритети її розвитку; богословську літературу, що дозволяє з'ясувати зміст предметів, які вивчаються у духовних навчальних закладах; праці педагогів, програми, підручники, методичні розробки уроків з основних шкільних гуманітарних предметів, на основі яких встановлено зміст виховання учнів на основі християнської моралі та визначено рівень знань про релігію й Церкву; матеріали Міжнародних науково-практичних конференцій, інтернет-сайтів, світської та церковної періодики, що дозволили відстежити нові напрацювання з теми дослідження.

Система релігійної освіти на території України постає разом із проникненням та поширенням тут християнства. Одночасно з організацією Церкви розпочинається формування освітніх інституцій. З огляду на її потреби, освіта набирає масового характеру. Церква поступово впорядкувала освітній процес та виробила власну наукову богословську систему. Вона стала осередком народного виховання й освіти, основним учителем як священства, так і простих верств населення, використовуючи всі можливі форми і методи для оволодіння основними догматами християнського віровчення. Головним завданням навчання було те, щоб учень твердо засвоїв істини християнства, обґрунтовані на основі Святого Писання, творів Святих Отців. В Україні у XIV-XVII століттях постали різні навчальні заклади чітко конфесійної орієнтації. Духовенство залишалося тією силою, яка здатна була сформувати освітню систему та спроможна навчити і виховати на основі християнської моралі.

Реформаційні процеси в освіті у ХVIII-XIX століттях призвели до виокремлення духовних навчальних закладів, що орієнтуються на підготовку кадрів священства. Залишаючись основними загальноосвітніми центрами, вони поступово стають осередками поширення релігійної освіти. У галузі освіти відбуваються зміни, спрямовані на відокремлення духовних шкіл від світських та розмежування між світською та духовною освітніми системами. Поєднуючи значний західноєвропейський досвід навчання з вітчизняними освітніми традиціями і християнським вихованням, Церква поступово створює власну освітню систему.

На рубежі ХІХ - ХХ століть релігійна освіта вважалась основою навчально-виховної діяльності, яка обслуговувала державний устрій і підтримувалась владою. Така освіта, на відміну від західноєвропейських країн, надавалась виключно в духовних навчальних закладах. До революційних подій 1917 року Церква перебувала під безпосереднім контролем державної влади і будь-які зміни у системі духовної освіти залежали від внутрішньополітичного курсу держави.

На західноукраїнських землях релігійна освіта мала свої особливості. Вони визначались домінуванням на цих теренах католицької та греко-католицької церков, які зумовлювали зміст роботи навчальних закладів відповідно до конфесійних особливостей та освітніх досягнень у Західній Європі.

На всіх етапах історії українського народу релігійні освітні заклади виконували широкі функції: забезпечення кадрами Церкви та апарату державної влади; засвоєння християнської доктрини як ідеологічного стрижня ранньофеодального суспільства; комунікативна функція, що реалізувалась через вивчення іноземних мов та християнської доктрини, а також навчання за кордоном; виховна функція через засвоєння християнської моралі; акумулювання знань та розвиток основ науки; інтелектуально-духовне донорство Московської церкви. Розвиток релігійної освіти в Україні призвів до