LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Релігійна свідомість і релігійні практики населення сучасної України як предмет соціально-філософського аналізу

залученості суб'єкта до релігійних відносин дисертант розробляє типологію форм релігійного досвіду, що їх можна звести до двох базових типів – автономного релігійного досвіду (в якому Бог виступає як основа світобудови й головна світоглядна цінність) і гетерономного релігійного досвіду (де Бог може виступати у вигляді "заміщувального утворення" таких соціальних різновидів "Великого Іншого" як держава, соціальний інститут, колектив тощо). Особливістю цієї типології є те, що вона дозволяє провести диференційовану кореляцію форм релігійного досвіду й типів релігійної свідомості. На завершення підрозділа автор доходить висновку, що запропонована типологія й типи кореляцій є підставою для можливої єдиної мови опису "ментального" та "інституціонального" аспектів "релігійного".

У другому підрозділі "Різновиди "автономного релігійного досвіду"" в релігійному житті сучасної України" подано аналіз цього виду досвіду на підставі масштабного соціологічного дослідження "Релігія і церква в сучасній Україні", проведеного дисертантом в 2003 році. Результати дослідження свідчать, що серед 70% усіх громадян України лишень п'ята частина (21,2%) ідентифікує себе з певною релігійною громадою, а серед віруючих і тих, хто вагається стосовно своєї віри, цю категорію становить чверть (25,2%). Спираючись на ці дані, можна сформулювати кілька висновків. Один із них полягає у констатації домінантної тенденції реалізації "релігійності" серед населення України у вигляді "автономного релігійного досвіду". Другий висновок стосується цікавого факту, а саме: до цього виду досвіду належать позаконфесійні віруючі, частина невіруючих і тих, хто заперечує посередницьку роль інституту Церкви й церковної традиції обрядовіри. Одним із парадоксальних результатів аналізу є те, що багато тих, хто визначив себе як "невіруючі або такі, що вагаються стосовно віри, є "деїстами" і "прихованими протестантами". Підрозділ завершує висновок про те, що потужним резервом для збільшення частки автономного релігійного досвіду в Україні є протестантські конфесії (що підтверджує стала тенденція збільшення кількості протестантських церков).

У третьому підрозділі "Співвідношення релігійної та позарелігійної ідентичності в "гетерономному релігійному досвіді"" сучасної України (на матеріалі християнських конфесій)" констатується така особливість конфесійного самовизначення в напрямі традиційних християнських церков, що передбачає ширший спектр ідентичності, ніж ідентичність релігійно-конфесійна, як у синхронічному вимірі (Держава, Нація, Культура), так і у вимірі діахронічному (Традиція, Історія). Аналізуючи основні сценарії ідентичності в православній релігійності, дисертант відзначає традиціоналізм, відсутність екуменічної ідеології, важливу роль церковних Авторитетів, церковний "інститутоцентризм". Найвідчутніше ці особливості виявляються в практиці РПЦ і УПЦ МП, що репрезентує її на теренах України, що відверто лобіюють російські геостратегічні інтереси, сповідують ідеологію "російської ідеї", послідовне антизахідництво, проект реставрації Імперії (у вигляді "союзу слов'янських народів") і позиціювання Росії як Великої Держави. Аналогічна тенденція щодо гетерономізації релігійного досвіду властива таким конфесіям, як УПЦ КП і УАПЦ, в яких символічний рівень релігійної свідомості однотипний із УПЦ МП. Особливий інтерес становить порівняльний аналіз релігійного досвіду православних конфесій і католицької/уніатської релігійності, представлений в Україні такими конфесіями, як РКЦ і УГКЦ (остання є третьою за чисельністю в Україні). Аналізуючи релігійний досвід УГКЦ, дисертант виокремлює такі його характеристики: (а) феномен активної релігійності та високу значимість автономного релігійного досвіду; (б) феномен "етнонаціональної ідентичності".

Завершується підрозділ обгрунтуванням висновку про спрощену характеристику УГКЦ як суто "регіональної конфесії". Згідно із тезою дисертанта ця конфесія характеризується наявністю універсалістської компоненти (екуменізм, європейські цінності, прозахідна геополітична зорієнтованість), що зумовлює важливість вивчення цієї конфесії, в якій досягнуто відносної гармонії між автономним і гетерономним релігійним досвідом.

Третій розділ дисертації "Роль релігії та церкви у формуванні демократичної української державності" присвячений розробленню принципів державної політики в конфесійній сфері й можливості участі релігії у формуванні нової національної ідентичності (української політичної нації). У першому підрозділі "Відродження чи розбудова? Особливості взаємовідносин держави і церкви в Україні у плані завдань формування нової української державності" здійснено критичний аналіз поширеної ідеологеми "релігійне Відродження". Дисертант демонструє зв'язок цієї ідеологеми з ідеологемою "національного Відродження", котра спирається на передумову консервації етнонаціональної моделі, яка передбачає єдність "території, мови і національного характеру" та певної "автентичної" конфесії. Більшість теоретиків та ідеологів називають такою конфесією православ'я. Полемізуючи із цим стереотипом, дисертант доводить, що в наслідок проросійської орієнтації вищих ієрархів УПЦ МП православ'я не може претендувати на роль головного інструменту досягнення нової національної ідентичності. Перегляд ідеологеми "релігійне відродження" дає підстави дисертантові ввести концепт "релігійного будівництва" в контексті формування "політичної нації", що передбачає важливість ідентифікаційної функції релігії в сучасному суспільстві, тісну взаємодію держави й релігійних конфесій у реалізації цього політико-цивілізаційного проекту за одночасного заперечення перетворення будь-якої конфесії на різновид державної релігії.

У другому підрозділі "Проблема міжконфесійних відносин у світлі завдань формування української політичної нації" дисертант уточнює поняття "національна релігія" і "національна церква" та піддає критиці такі поширені критерії їх, як "етноконфесійна специфіка", "етнокультура", "національна мова богослужіння". Дисертант доводить методологічну невиправданість розмежування понять "національна релігія" і "національно зорієнтована релігія", оскільки воно має прихований дискримінаційний підтекст стосовно всіх конфесій з неукраїнською мовою богослужінь. На підставі концепту політичної нації в дисертації дається таке визначення "національної церкви": "Національною церквою є церква будь-якої конфесії, що сприяє формуванню нової національної ідентичності (української політичної нації) в межах незалежної української держави і значною мірою поширена серед населення України". Виходячи з цього визначення, такою церквою може бути й