LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Релігійний фактор у контексті геополітичних трансформацій на Галицько-Волинських землях (друга половина XIII - перша половина XV ст.)

згортанням будь-яких стосунків з Папським престолом, оскільки обіцяної допомоги у вигляді створення „християнської антиординської коаліції європейських держав" не відбулося. Спроби встановлення церковної унії в Галицько-Волинському князівстві як інструмент Східної політики папства не вдалися, оскільки вирішальним у розірванні відносин Данила Романовича з Папським престолом був золотоординський фактор. Галицько-волинським князям стало зрозумілим, що спроби впровадження унії були підпорядковані цілям Східної політики Римської курії, і тому вони пішли на рішучий розрив з папством.

У третьому розділі – Поширення католицизму на галицько-волинських землях" – досліджується новий етап Східної політики папства стосовно Галицько-Волинського князівства до і після його ліквідації внаслідок цієї політики. Йдеться про засоби, методи і форми впровадження католицизму латинського взірця після невдалої спроби церковної унії.

Перший параграф - „Особливості поширення католицизму в Галичині й становище Православної Церкви на Волині (1264-1385 рр.)" - присвячений розкриттю спроб Папського престолу продовжити перемовини про унію з наступниками Данила Романовича на престолі Галицько-Волинського князівства – сином Левом Даниловичем (1264-1301), онуком Юрієм I Львовичем (1301-1315), правнуками Андрієм та Левом II (1315-1323), а також Болеславом Тройденовичем – Юрієм II (1325-1340). Проте ці переговори (навіть тоді, коли досягали досить високого ступеня домовленості про унію, як це було з Юрієм Львовичем, який під час переговорів у справі церковної унії отримав від Папи королівську корону, що засвідчувало високі шанси Апостольської столиці укласти унію) натрапляли на спротив провідних світських і духовних кіл князівства, що призводило до їх припинення. Клопотанням Юрія I Львовича була створена Галицька митрополія (1303 р.), що значно зміцнило авторитет Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені і деякою мірою послабило вплив Східної політики папства. Проте ще в 1317 р. Папа Іоан XXII надіслав до галицьких князів Андрія та Лева листа, в якому намовляв „відкинути хибні схизматицькі погляди", „навернутися до істинної католицької віри".

Дисертантка звертає особливу увагу на другу широкомасштабну польську експансію на українські землі, яка розпочалася в 1349 р. як „хрестовий похід проти схизматиків-русинів і язичників-литовців". Приєднавши Галичину до Польщі, король Казимир інформував Римську курію, що „тут можна організувати католицьку архієпископію з сімома єпископами". І хоча Казимир у Галичині проводив обережну політику, намагаючись не викликати проти себе з боку місцевого населення ворожнечі, наступ католицизму набирав темпів і продовжувався за князювання Володислава Опольського (1372-1378 рр.).

Таким чином, Православна Церква в Галичині в останній чверті XIV ст. зі становища державної (за Галицько-Волинського князівства) насильницьки перетворюється на церкву другорядну, утискувану, приречену на відмирання. Формується нова державна і привілейована Католицька Церква, яка набуває чіткої інституалізаційної структури.

У другому параграфі - „Роль католицизму в геополітичних трансформаціях від Кревської (1385 р.) до Флорентійської (1439 р.) уній" - проаналізувавши становище Православної Церкви, правовий стан православних, дисертантка дійшла наступного висновку:

Після Кревської унії (1385 р.) призупиняється християнізація язичницької Литви Православною Церквою. Охрещене у православній вірі литовське боярство переходить на латино-католицький обряд. Православна Церква з об'єкта опіки державною владою сходить на другорядне місце. Надання польсько-литовською владою низки привілеїв лише для католицької шляхти ущемлює економічні інтереси, господарські права православних. Католицизм і спольщення набувають пріоритетного значення в державній політиці, що негативно відбивається на етноконфесійній ідентифікації православних українців і білорусів.

Городельська унія (1413 р.) юридично розмежувала, з одного боку, православних і католицьких феодалів, а з другого, - православні народні маси й окатоличену знать. Це спричинило соціальний і релігійний розкол, стимулювало денаціоналізацію української еліти, стало передвісником релігійної нетерпимості, вихідною точкою протикатолицької, а відтак – і протипольської опозиції на українських землях.

Флорентійська унія (1438-1439 рр.) не була імплементована на теренах України, затиснутої в політично-церковні лещата московсько-польського протистояння. Москва вважала унію загрозою православній вірі. Ця загроза полягала у відході від неї розлогих земель України і Білорусі, у їх поступовій орієнтації на католицький Захід. Польща також не була зацікавленою у становленні української уніатської Церкви, устрій якої був вироблений у Флоренції і стверджував рівність Православної і Католицької Церков. У наступні століття відбувався перехід провідних верств українського народу на католицький обряд, що викликало деморалізацію, дезорганізацію, глибоку кризу Православної Церкви і відкрило шлях до Берестейської унії (1596 р.).

У четвертому розділі – „Галицька митрополія як об'єкт геополітичних змагань Польщі, Литви, Московії" – досліджується характер (причини, засоби, наслідки) геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях у XIV – першій половині XV ст., викликаних боротьбою політичних сил Литви і Московського князівства за гегемонію на українських і білоруських землях. Сегментом цієї ситуації була боротьба за митрополичу кафедру, за місце осідку митрополита. Розгляд дії геополітичних чинників – Москви, Литви, Польщі, Константинополя, Папського престолу – дозволяє в повній мірі висвітлити постання, роль і значення Галицької митрополії.

У першому параграфі - „Галицька митрополія як вияв прагнення Південно-Західної Русі (України) до церковної самостійності в умовах створення централізованої Московської держави (1303-1347 рр.)" - розкриваються політичні кроки галицько-волинських князів у справі утвердження Галицької митрополії і спроби протидії їм насамперед з боку самої ж Константинопольської патріархії і політично-церковних кіл, які створювали централізовану Московську державу.

Дослідженням доведено, що Галицька митрополія від початку свого функціонування мала ворогів. Першим її противником був Київський митрополит, який знаходився і правив, як і всі його наступники (після падіння Києва під час золотоординської навали) за межами України в Суздалі, Володимирі, а згодом - у Москві.

У дисертації встановлено, що візантійська церковна політика орієнтувалася на суздальсько-володимирських князів, на політичні кола, які діяли в напрямку створення централізованої Московської держави і обстоювали ідею унітарної Руської митрополії під егідою Московської держави, під канонічним омофором якої мали бути всі єпархії Русі. Виступаючи з гаслом „єдиної та неподільної", прагнучи стати „третім Римом", північно-східні володарі всіляко протидіяли появі нових митрополичих кафедр, зокрема утворенню і функціонуванню