LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Релігійно-культурологічна концепція К.Г.Юнга

душі.

У підрозділі 2.2. "Архетип колективного несвідомого як категорія уяви" розкривається природа та сутність однієї із основних категорій вчення К.Г. Юнга "архетип", тлумачення свідомого, несвідомого, колективного несвідомого, методологічне значення міфологеми в науковому пізнанні.

Психіка людини розглядається К.Г. Юнгом як динамічна взаємодія свідомого та несвідомого і потребує певного балансу, порушення якого веде до руйнування цілісності людини, різного роду катаклізмів в суспільстві. Аналізуючи юнгівське розуміння свідомості, автор доходить висновку, що вона не тотожна психіці. Особливістю свідомості є однобічність, виключення побіжних смислів, концентрація на відносно невеликих змістах. Її функція другорядна і полягає у підтримці зв'язку між психічним та ego (центром свідомості). Завдання свідомості вбачаються у відтворенні порядку в хаосі світового цілого.

К.Г. Юнг тлумачить несвідоме як першооснову, визначальний компонент психіки, що відіграє в житті людини вирішальну роль та поділяється на особисте і колективне. Особисте несвідоме – поняття, яке, охоплюючи всі набуття особистого існування, складається з витіснених свідомих споминів. Юнгівське розуміння колективного несвідомого, робить висновок автор, криється в тому, що образи колективного несвідомого на відміну від особистого несвідомого з його чисто особистим змістом, мають чітко виражений міфологічний характер. За формою, змістом образи колективного несвідомого співпадають з первісними уявленнями, які лежать в основі міфів. Вони вже мають не особисту, а надособисту природу і абсолютно всезагальні, притаманні всім людям. Структурними елементами колективного несвідомого виступають архетипи – пояснювальний опис платонівського ейдосу, споконвіку існуючі, всезагальні зразки, джерело всіх сучасних ідей, які мають неваріабельне число значень.

Дисертант вважає, що синтез К.Г. Юнгом наукового та міфологічного дискурсу – висхідна парадигма його вчення, яка дозволяє замислитись над можливою зміною стратегії наукового пізнання, коли редукція вищих форм до нижчих має поступитися місцем елевації (підвищенню), вимагає зробити релігієзнавчу науку адекватною, не тільки логічною, але й міфо-логічною.

Підрозділ 2.3. "Телеологічне тлумачення природи людини" присвячений дослідженню поглядів К.Г. Юнга на сутність людини, які виступають основою всього його вчення і є фундаментальними для осягнення релігійно-культурологічного вчення.

Юнгівська методологія в поглядах на людину висвітлює її специфіку, що визначається переорієнтацією із соціальних питань людського буття на смисложиттєву, концентрацією уваги на межових аспектах життя особи. Основою його концепції людини стають тези: людська психіка сакральна; вирішальним для людини є питання: "чи пов'язана вона з чимось безкінечним?". Вивчення юнгівського розуміння структури людської психіки показує, що вона поділена ним на два структурні компоненти: ego та Самість. Якщо ego виступає центром свідомості (центром суб'єктивної ідентичності), то Самість – впорядковуючим та об'єднуючим принципом всезагального психічного начала (центром об'єктивної ідентичності). Самість – вищий психічний авторитет, якому ego підкоряється. Тобто вісь ego-Самість дозволяє усвідомити свої витоки. Окрім поняття людини К.Г. Юнг вводить поняття індивідуальність та особа. Індивід – психічна людина, що має несвідоме, апріорне існування а сутність особи полягає у максимальному розгортанні цілісної індивідуальності. Особистість не слід плутати з індивідуалізмом, який не є результатом природного розвитку.

В роботі висвітлюється одне з найважливіших понять юнгівської концепції людини "індивідуація" – процес досягнення свідомої індивідуальності. Згідно вчення К.Г. Юнга, індивідуація є природно-необхідною, оскільки її затримка шляхом переважного нормування за колективними масштабами наносить шкоду життєдіяльності людини. Індивідуація веде не до роз'єднання, а до більшої колективної зв'язаності. Метою розвитку людини, згідно з К.Г. Юнгом, виступає не досконалість, а цілісність, яка розуміється як примирення багатьох ворогуючих компонентів особистості. Дисертант доходить висновку, що саме через принцип телелогічності, приписування мети природі, перенесення на неї здатності до цілепокладання, швейцарський мислитель прагне розкрити не тільки походження людини, а й визначити напрям її майбутнього розвитку.

У третьому розділі "Природне богослов'я" К.Г. Юнга – пошук оживотворення людського духу" досліджується тлумачення релігії у вченні швейцарського мислителя.

У підрозділі 3.1. "Релігія як природний продукт несвідомого" розглядаються погляди К.Г. Юнга на природу релігії, релігійного досвіду, віросповідування та догми.

В інтерпретації швейцарським мислителем релігії міститься певна амбівалентність: безсумнівне визнання духовних можливостей релігії визначається таким же гострим усвідомленням недоліків ортодоксальних її форм. К.Г. Юнг розрізняє релігію зовнішню і внутрішню. Зовнішня релігія розуміється як віросповідування, релігійні ідеї, вияв колективних переконань, "мирська справа". Її сутності властиві кодифіковані та догматизовані форми первісного релігійного досвіду. Внутрішня, "природна", "жива" релігія тлумачиться в найширшому сенсі як природний продукт несвідомого, первісний релігійний досвід, "індивідуальна справа". Сутність "природної, живої релігії" характеризується ним як "живе ставлення, безпосередня зустріч з позамирським". Специфіка юнгівських поглядів на релігію полягає в тому, що джерела та причини релігійності мислитель вбачає передусім у психології самої людини, бо її мотиви глибоко вкорінені в людській суті. Релігія є виявом найглибших начал психічного. Основна функція "природної релігії" компенсаційна (практична). К.Г. Юнг наділяє релігію і духовною функцією - констатацією душевного в людині.

Дисертант відзначає оригінальність юнгівського тлумачення основних релігійних понять: віри та догми. К.Г. Юнг протиставляє традиційне, неусвідомлене розуміння віри і віру як особисте самовизначення людини по відношенню до існуючого знання, прийняття своєї Самості. Мислитель надає вірі натхненного характеру, стверджуючи, що вона "харизма, дар благодаті, а не метод". К.Г. Юнгу властиве амбівалентне ставлення і до релігійної догми: сучасна традиційна догма втратила значення живого символу, а саме слово стало одіозним. Проте визначальне значення догми, як вияв живого процесу несвідомого у формі драми покаяння та спокути, вважає мислитель висловлює найважливішу сутність внутрішнього переживання.

Особливість поглядів К. Юнга на релігію полягає у виокремленні релігії зовнішньої (віровчення) і внутрішньої (релігійний досвід) та наданню релігійному досвіду сутнісного значення. Для сучасного релігієзнавства юнгівське тлумачення релігії має важливе методологічне значення, оскільки дозволяє зрозуміти глибину її компенсаційної